Нічний адміністратор

— Вона не була «моя Софі», — надто швидко виправив Джонатан.

Берр вдав, що не почув.

— Питання ось у чому: як нам упіймати нашого дорогого друга? У мене є кілька ідей щодо цього, якщо вам цікаво послухати. — Він приязно усміхнувся. — Саме так і є. Ви вже здогадалися, як я бачу. Я звичайнісінький йоркши-рець. А наш друзяка, містер Річард Онслоу Роупер, птах високого польоту. Ну що ж, це його й занапастить.

Джонатан чемно засміявся, і Берр був вдячний, що вийшов сухим з води, зачепивши тему вбивства Софі.

— Джонатане, ходімо, я пригощу вас обідом. Реджі, ми не надто вам заважаємо? Часу у нас обмаль, самі розумієте. Ви добре себе показали. Я замовлю за вас слівце.

У поспіху Берр не помітив, що залишив у попільничці Квейла запалену сигарету. Джонатан згасив недопалок і вибачився, що мусить так скоро прощатися. Квейл був грубувато-доброзичливим, непосидющим чоловіком, який мав звичку витирати рот носовичком, його він по-шпигунськи діставав з рукава, або ж знічев’я пригощати всіх печивом з картатої бляшанки, придбаної у крамниці «tax-free». За тижні очікування Джонатан встиг звикнути до їхніх чудернацьких розмов ні про що. Реджі Квейл також звик, як з’ясувалося, коли Джонатан уже поїхав.

— Реджі, дякую, — сказав він. — Дякую за все.

— Дорогий друже, мені було дуже приємно! Сер, щасливої дороги! Нехай щастить!

— Дякую, взаємно.

— З транспортом усе окей? Маєте машину? Може, свиснути таксисту? От і славно. Добре закутайтесь. Зустрінемось біля Філіп.

— Ви завжди дякуєте людям за те, що вони роблять свою роботу, еге ж? — запитав Берр, коли вони вийшли на вулицю. — Професійна звичка?

— О, мені просто подобається бути ввічливим, — відповів Джонатан. — Якщо ви це маєте на увазі.

Як завжди, коли йшлося про робочі зустрічі, Берр був надзвичайно педантичним. Він заздалегідь обрав ресторан, де вони обідатимуть, перевірив його напередодні ввечері: це була заміська тратторія на березі озера, там мешканців «Майстерса» зазвичай не зустрінеш. Він вибрав столик у кутку і за десять обачних йоркширських франків, які він дав старшому офіціанту, зарезервував його на один зі своїх службових псевдонімів, Бентон. Він не хотів гратися з вогнем.

— Джонатане, якщо ми наткнемося на когось, кого ви знаєте, а я ні, чого, вочевидь, не уникнути у нашій ситуації, бо таким є закон підлості, то не представляйте мене. Якщо ж вас заженуть у глухий кут, то скажете, що ми з вами колись жили в одній казармі в Шорнкліффі, а потім хутенько переходьте до розмов про погоду, — сказав Берр, уже вдруге демонструючи, немов між іншим, як добре він обізнаний з Джонатановою біографією. — Бували днями в горах?