Дохристиянські вірування українського народу
- Автор: Огиенко Иван Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Дохристиянські вірування українського народу». Краткое содержание книги:
У праці митрополита Іларіона (Огієнка) він розглядає давні українські традиційні вірування, з якими християнські священники часто стикалися. І хоч розглядає це все через призму свого релігійного світогляду, але любов до свого народу заставляє його з приязню і цікавістю вивчати віру предків.
«В печі огонь горить і тлить дрова, — так би тліло й горіло серце в ворога мого». Деякі прокляття стали в нас буденними, зачасто вживаними, напр.: Спи, щоб ти не встав! Бодай ти сонця не бачив! Іди до чорта в зуби! Іди під три чорти і чотири відьми! (В. Ґабко: Суворий друг, ст. 219, 1963 р.). І т. ін.
Про злу людину, що любить клясти, кажуть: Так кляне, що аж трава схне! (Плавюк 160).
Різниці між заговором і заклинанням тепер нема, і їх змішують одне з одним. Багато заговорів уявляють собою стародавню молитву, щоб бог змилосердився над хворим; але є й дуже давні заговори, часом прикази та страхання вищої сили.
Заговор тоді тільки буде дійсний, коли він належно проказаний, цебто в належній формі, в належний, час і з належним обрядом виконаний. Вони найдійсніші, коли робляться рано вранці, ще до схід сонця, а заговір проказувати треба, обернувшись лицем на схід, бо сонце на сході наймилостивіше. Кожне людське терпіння персоніфікується, і заговором проганяється.
У знахора-відуна повна хата й двір усякого зілля, трави, коріння та листу, — він усе це сушить у хаті по-під стелею та на дворі по-під стріхою, і робить з того ліки звичайно на добро, але часом і на зло. Він заговорює кров, переляк, виганяє черву з людини, лікує всяку хворобу, або навпаки, — насилає її. Коли відун за нового місяця поставить на кого руку, то красу відбере.
У нашій мові дуже багато відповідних стародавніх слів: замовляти, замова, примовляти, примівка, заговір, заговорювати й т. ін., — усе це з відунського словника.
Бувають відуни й побожні, що роблять тільки добро. Вони мають звичайно «легку руку»: що б не робили, поведеться, і їх кличуть нарозхват розпочати те чи інше (напр. закласти бджоли), і вони охоче служать народові.
Віра в т. зв. підвій, — коли людину злий вітер продме, — сильна в Україні ще й сьогодні. Борис Харчук у своїй «Волині» 1959 р. т. І. 284 описує закляття його так: «Звичайнісінький підвій у вас, свахо, — і качала яйцем по спині, по руках. — Не думайте нічого. Слухайте, що я говоритиму. Вітер припав нічний, північний, припав з роботи, за сухоти, за їдання, за пиття, з гуляння, з буяння, з поклику, з помислу, з погляду. Припав з хмари, з вітру, із сонця нічний, північний, полудневий, сходовий, нудяний і сердешний! Я ж тебе вимовляю, водою виливаю, яйцем викачую, на кущі і на сухий ліс відсилаю. Там тобі гуляти і буяти, гнилі колоди вивертати, жовті піски пожирати, синє небо попивати. Щоб тут тобі червоної крові не спивати, синіх жил не витягати, жовтої кості не ламати! Тьху, тьху, тьху!
Розбила Мар'яна яйце. Вилила білок на тарілку, а жовток пустила у склянку на воду. У ванькирі Богу помолилася, над склянкою щось довго бурмотіла».
Заклинання — це той же заговір, але в формі приказу, від чого маємо й тепер багато залишків, напр.: «Бодай ти пропав», «Бодай ти світу Божого не побачив» і т. ін.; наше «бодай» — це «бог дай», «дай боже». Чари — це той же заговір, найрізнішого змісту, слово в нашій мові дуже рясне. Сила заговору безмежна, — він впливає на людей, на звірину, а то й на природу.
Присяга — це самозакляття, відоме з дуже давнього часу: людина врочисто й при свідках сама кличе на себе нещастя, коли не виконає обіцяного. Вдавнину відома була рота — поганська варяго-слов'янська присяга, що пізніше стала виконуватися й по Церквах, з чим Ієрархія довго боролась. Традиційна варязька рота була на зброї. Божба — це та сама присяга, але не врочиста: «Бий тебе сила божа», «Щоб я з місця не встав», «Щоб я крізь землю провалився», «Щоб я пропав», й т. ін.
Зла людина може пошкодити різними способами, а навіть зустріч з нею шкідлива, нападає п р ис т р іт, який тільки ворожбит чи ворожка можуть відшептати або віділляти. В Златоструї й Початковому Літопису під 1068 р. читаємо: «Се бо не поганськи ли живем, аще в стріччю вірующе? Аще бо кто устрящеть черноризца, то вращається (вертається) іли єдинець (кабан), іли свинью».[152]
Злі очі так само можуть зіпсути людину. Ці повір'я про пристріти і зіпсуття відомі й багатьом іншим народам з глибокої давнини, й скрізь сильно поширені.
Цікаво, що «пристріт», як явище глибокої давнини, згадується і в Чині Хрещення, в Молитві над оглашенними: Ангел Хоронитель буде берегти людину «от срітенія лукавого».
Стародавні наші Літописи переповнені оповіданнями про волхвів та про чаклунство. Напр. Іпатіїв Літопис (вид. 1871 р.) подає: волхвовання на (язьвено) Всеславі ст. 109. На ст. 116–117 подається: «Знаменья в небеси, іли в звіздах, іли в солнци, іли птицами, іли єтером, чим неблага бываєть, но знаменія сица на зло бывають, іли проявленіє рати, іли гладу, іли на смерть проявляєть». Волхвування кудесника 126, жінки волхвують 126, волхв перемінюється 126. Біси ходять по Полоцьку 150. Постання волхвів у Суздалі 1024 р., Ярослав перебив їх 103–104. Агітація і повстання волхвів у Ростові 123–124, Києві (1071 р.) 123, Новгороді 127. Боняк виє по вовчому (1095 р.). І багато-багато т. ін.
По стародавніх Словниках часто знаходимо згадки про чаклунів та різних чародіїв. Напр. пояснюється слово обаяніє (від «баяти» говорити), обаятель. «Алфавит» поч. XVII віку подає: «О б а я н і є — чародтзяніє, єже бтзсовским злохитрьством яству или питиє наговаривая, человѣком смерть творит». «Обаятель — заклинатель».
5. Церква була проти ворожбитства
Усяке ворожбитство чи чаклунство не рідко згадується в Біблії, особливо в П'ятикнижжі» (Тора) Мойсеевому. Напр. І М. 44. 5 — ворожбитство чашею, 5 М. 18. 10, 12, 14: ворожіння. Єгипетські чаклуни чинять різні чари 2 М. 11, 7. 22, 8.3, 8. 14–19, 9. 11.
Усяке чаклунство Біблія суворо забороняє: «Не будете ворожити й не будете чарувати З М. 19. 26. «Не звертайтесь до духів померлих та до ворожбитів, і не шукайте їх» З М. 19. 31, 20. 6, 27. Усі Пророки сильно виступали проти всяких ворожбитів, сновидців, знахорів, чаклунів, і т. ін., напр. Єремія 27. 9.
І вже Книга Вихід 22. 17 наказує вигубляти чарівниць: «Чарівниці не позоставиш при житті!» Так само З М. 20.27: «А чоловік або жінка, коли в них буде дух померлий або дух ворожбитства, — будуть конче забиті вони, Камінням закидають їх!»
Це було основою боротьби з ворожбитством.
В. Ключевський в «Исторіи Россіи» І. 314 подає: «В Церковному Уставі кн. Ярослава є стаття, яка наказує жінку, що чинить якебудь волхвування, обвинувативши, стратити».
Ось тому старі пам'ятки часто свідчать, що Церква завжди виступала проти волхвів і їхньої праці, забороняла ходити до них і користатися з їхніх порад та помочі. Уже Церковний Устав князя Володимира XI в. забороняв «відьство, зелійничьство, потвори, чародіянія, волхвуванія».[153] Одна стара пам'ятка остерігає: «Многіє человіци нерозумьєм вірують в сон, і в стрічю, і в полаз, і в птичій грай, і загадки загадивають, і сказки сказивають небилиє, і празднословієм, і сміхотворієм душі свої гублять».[154] А в грамоті Костянтинопільського Патріярха Єремії II 1586 року на заснування Львівського Церковного Братства наказувалось: «А єсли в которим місті іли селі будеть чаровница іли ворожка, сосуди діавольскія, іли волшебница, да істребиться от Церкве, і тих, коториї діаволом прельстившися, до чаровниць і до ворожок ходять, отлучайтеся».[155]І ще в XVII віці в Московії відбирали від скоморохів їхні музичні струменти й палили, а музикантів карали.
Та всі церковні заборони нічого не допомагали, бо віра в волхвів-ворожбитів була в нас дуже сильна. Чарівники, відуни знають усе минуле й будуче людини, і добре допомагають зіллями та заговорами при недугах. Але з бігом часу, може підо впливом Християнства різні чарівники переходять помалу в злих людей, що часто шкодять людині. Вони починають наврочувати на людину не тільки наочно, але й навіддаль, можуть наврочувати (від «ректи», наворожувати) навіть над її слідом. Ворожбит діє словом, рухами, поглядом, зіллями й т. ін.
Позосталися й заговори, але вони поєдналися з християнськими Молитвами, та християнськими Особами: з Спасителем, Богородицею, Св. Миколаєм, Св. Іллією, Св. Юрієм, Св. Варварою й іншими Святими. Силу заговору-талісману за християнські часи набули собі навіть деякі твори, напр. «Сказаніє про 12 п'ятниць», «Сон Пресвятої Богородиці», і вже саме читання їх допомагає людині в задуманому, а виписка з них носилася, як талісман. Проф. Тихонравов твердить, що багато стародавніх заговорів за християнського часу були сильно підновлені й увійшли навіть до складу сербських та російських Требників, як Молитви.[156]
[152]
П. Владиміров: Древняя русская литература Кіевскаго періода. Київ, 1901 р., ст. 86.
[153]
Е. Голубинскій: Исторія Рус. Церкви, т. І ст. 523. Вѣдьство — це відунство, ворожбитство.
[154]
Акты историческіе, IV. 5.
[155]
Памятники КіевскоЙ Временной Коммиссии, III. 18.
[156]
Памятники отреченной литературы, т. II ст. 353–359. Афаяасьєв, І. 420.