У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
- Автор: Галушка А., Гирич І.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1491-0
- Жанр: История
Электронная книга - «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів». Краткое содержание книги:
Наприкінці 1854 р. стали активнішими зусилля закінчити війну за допомогою дипломатів. Ще в середині року союзники передали Росії чотири умови для миру: спільний протекторат європейських великих держав (з Росією включно) над Дунайськими князівствами за умови австрійської окупації князівств, спільне покровительство великих держав над християнськими підданими султана, колективний контроль великих держав над гирлом Дунаю і, нарешті, перегляд Лондонської конвенції 1841 р. про Чорноморські протоки. Тоді Росія ці вимоги відкинула, але тепер виявилася готовою їх розглянути.
Росії потрібен був військовий успіх для підкріплення її дипломатичної позиції Оскільки досі росіяни вважали, що їх били лише західні союзники (невдачі проти турків на Дунайському театрі списувалися на нерішучість командування), то метою наступного російського удару була вибрана Євпаторія, яку захищав турецький 21-тисячний корпус Омера-паші та 400 французів. Окрім жаданої перемоги, здобуття Євпаторії було потрібне Миколі І, щоб запобігти висадженню нових французьких підкріплень у цьому порту. 18 тисяч росіян під командою генерала Хрульова 5(17) лютого 1855 р. атакували Євпаторію, але були відбиті ціною 770 убитих і поранених. Турки втратили вдвічі менше.
Звістка про цю поразку підкосила потугу російського царя. Микола І усунув з посади князя Меншикова та призначив командувати російською армією у Криму князя Михайла Горчакова, що за два роки перед тим керував окупацією Молдови і Волощини. Через два тижні, 18 лютого (2 березня) 1855 р., імператор Микола І помер від запалення легень[18]. Імператором став його син Олександр II, що мав тепер знайти вихід із програної війни.
Навесні 1855 р. у Відні відбулися переговори між представниками Росії, Австрії, Британії, Франції та Османської імперії. До попередніх чотирьох умов союзники додали вимогу демілітаризації Севастополя, російської гарантії цілісності Османської імперії, та обмеження сили Чорноморського флоту. Росія, однак, не була готова на ліквідацію Чорноморського флоту й руйнування укріплень Севастополя. Вона була готова лише «поважати», але не «гарантувати» територіальну цілісність Османської імперії, та відкидала будь-які обмеження своїх суверенних прав на Чорному морі. На початку червня 1855 р. Віденська конференція завершилася безрезультатно.
Тим часом міжнародна ізоляція Росії посилювалася. 16 (28) березня 1854 р. до антиросійської коаліції приєдналося Сардинське королівство (П’ємонт). Сардинський король Вітторіо Еммануеле та його прем’єр-міністр граф Камілло Кавур розраховували таким чином заручитися підтримкою Франції у справі об’єднання Італії. У травні 1855 р. до Криму прибув 18-тисячний п’ємонтський корпус генерала Альфонсо Ферреро Ламармори. Це було вчасне підкріплення для виснажених важкою зимою франко-британських військ. Серед сардинських солдатів стало популярне гасло: «З кримської глини постане нова Італія».
Азовська експедиція
Наприкінці лютого — на початку березня союзний флот здійснив вилазку на Новоросійськ, але вчасний підхід російських підкріплень з Анапи допоміг відбити цей напад. Лорд Раґлан та британське командування вважали, що треба знищити російські бази на Азовському морі, з яких постачалася російська армія в Криму, а також Севастополь (який не був блокований). Французький командувач Канробер вважав, що це лише відтягне ресурси від головного завдання — штурму Севастополя.
На початку березня союзники відновили обстріл Севастополя. 7 (19) березня від вибуху снаряду загинув контр-адмірал Істомін. На Великдень 1855 р. союзники почали нове масоване бомбардування міста. З 28 березня (8 квітня) до 1 (13) квітня 1855 р. снаряди союзників зруйнували значні ділянки російських укріплень. Загинуло чи було поранено 6 тисяч оборонців, яких російське командування тримало в зоні обстрілу, очікуючи на штурм, який так і не відбувся. Французи від російських гармат втратили понад 1500 солдатів, британці — більш як 250. У французів загинув генерал Бізо, і на його місце командувачем обложних робіт став талановитий інженер генерал Ніель, що керував штурмом Бомарзунда.
Імператор Наполеон III постійно наполягав у своїх телеграфних повідомленнях, що спочатку треба розбити російську польову армію. Канробер, який утомився від постійної опіки з Парижа і відчував відповідальність за невдалий штурм російських передових укріплень в перші дні травня, 4(16) травня подав у відставку з поста командувача. Його замінив ветеран війни в Алжирі генерал Емабль Жан Жак Пелісьє. Він погодився з пропозицією лорда Раґлана щодо експедиції на Азовське море з метою порушити морські комунікації Криму з материком через Керч і сухопутні — через Арабатську стрілку. Блискуче організована й виконана експедиція відбулася між 10 (22) травня і 3 (15) червня 1855 р. Вона мала б відбутися ще за кілька тижнів до того, але вже готове відплиття її скасував Канробер, виконуючи наказ із Парижа. Пелісьє мав більшу рішучість протистояти телеграмам із Парижа.
12 (24) травня 1855 р. союзна ескадра адміралів Брюа (Франція) і Лайонза (Британія) з 57 кораблів, на борту яких було 3 тисячі британців, 5 тисяч турків і 6800 французів під загальною командою генерала Брауна, підсилені 11 польовими батареями, підійшли до Керчі, а наступного дня до Єнікале. Без бою союзники захопили 80 гармат, 350 тисяч мішків пшениці та 160 тисяч мішків фуражу для коней. 15 (27) травня було обстріляно Бердянськ, де згоріли склади із близько 20 т. пшениці, а також багато суден у гавані. Наступного дня був обстріляний Генічеськ, де згоріло ще вдвічі з половиною більше зерна та 48 транспортних суден. Були також атаковані Таганрог, Маріуполь і Арабат. Усього було знищено близько 200 російських транспортних суден. Російським морським комунікаціям із Кримом було завдано сильного удару. Кораблі союзників діяли на Азовському морі до жовтня 1855 р.
Останні штурми
Результат війни в Криму багато в чому вирішила логістика. Постачати франко-британський корпус пароплавами морем виявилося легше (після важкої зими 1854/1855 рр.), ніж постачати російську армію возами суходолом. Наприклад, російський транспорт із продовольством узимку 1854/1855 рр. витрачав 34 дні, щоб пройти 134 версти від Перекопу до Сімферополя, тобто проходив лише 4 версти (4,25 км) за добу.
На момент Азовської експедиції у травні 1855 р. союзники зосередили у Криму 175-тисячне військо проти 85-тисячної російської армії (у тому числі 43 тисяч у Севастополі). Нарешті стала даватися взнаки перевага союзників у постачанні своїх сил; оборонцям бракувало боєприпасів, зростали їхні втрати, тоді як до союзників приєдналося Сардинське королівство. Через тиждень після успіхів на Азовському морі, 26 травня (7 червня) 1855 р., Раґлан і новий французький командувач генерал Пелісьє почали атаку передових позицій Севастополя (Камчатського люнета, Волинського й Селенгінського редутів), що закінчилася перемогою. Її ціною були 5554 убитих і поранених французів і 693 британців. Оборонці відступили, втративши понад 5 тисяч людей.
Але новий загальний штурм Севастополя 18 (6) червня після сильного бомбардування був відбитий із тяжкими втратами союзників. Пелісьє знову відмовився підкоритися наказу Наполеона III вдарити по польовій російській армії. Французи атакували Малахів курган, британці — сусідній Третій бастіон. Російською обороною командував генерал Хрульов, який повною мірою відплатив за свою поразку під Євпаторією. Атака французів перейшла в стрілянину без будь-чиєї переваги, а атака британців потрапила під перехресний вогонь сотні російських гармат і захлинулася. Втрати були значні — 5500 вбитих і поранених у росіян, 3500 у французів, 1700 у британців. Загинули генерали: французи Мейран і Брюце та британець Кемпбелл. З російського командування тяжке поранення дістав полковник Тотлебен. Ця поразка прискорила смерть британського командувача лорда Раґлана 16 (28) червня 1855 р. Його заступив генерал Джеймс Сімпсон.
Сили російських оборонців продовжували танути. У липні у Севастополі щодня гинуло близько 350 солдатів. 28 червня (10 липня) 1855 р. було смертельно поранено П. Нахімова, що очолював оборону Севастополя. Його поховали разом із загиблими раніше під час облоги адміралами Корніловим та Істоміним у храмі Св. Володимира («Церкві чотирьох адміралів»), поруч із могилою адмірала Лазарева, який командував Чорноморським флотом напередодні Кримської війни. Втрат зазнавали й союзники, як від снарядів, так і від епідемії холери, що ніяк не вгасала.
18
Ходили навіть чутки про його самогубство чи свідоме доведення себе до смерті. Микола І захворів після того, як у суворий мороз приймав військовий парад, одягнений лише в мундир, без шинелі.