У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Обережніше таку ситуацію оцінує Я. Грицак. Він вважає, що селянство — найчисленніша група тогочасного суспільства — «не диспонувало тим, що можна було б назвати національною свідомістю у модерному значенні цього слова. Та все ж українські селяни мали певні її „підсвідомі“ зародки, що могли стати політичним капіталом на майбутнє»[31].

Зауважимо, що підросійська частина України не була однорідна щодо поширення національної свідомості. Найбільший її рівень простежувався саме на Середній Наддніпрянщині (у Київській губернії), колишній Гетьманщині, Поділлі, дещо менший — на Слобожанщині. Значно менш національно свідомими були українці, які заселяли території чорноморського узбережжя та промислового південного сходу. Такий розподіл сформувався історично і в наступний період зберігався досить виразно.

Аналіз стану суспільства Наддніпрянщини XIX ст. показує, що в ньому реально існувала складна система різних ідентичностей, яка мала своєрідну ієрархію та динаміку. Зокрема, можна виділити слов’янську, «спільноруську», регіональну, національну (різного спрямування), конфесійну, станову ідентичності. Зрозуміло, що для кожного індивіда чи групи була характерна своя шкала ідентифікаційних цінностей. Проте для більшості суспільства пріоритетними лишалися станова чи регіональна ідентичності. Далі за значенням ішли конфесійне самоусвідомлення, а за ним і решту. Можна передбачити, що, власне, національна ідентифікація для великої кількості українців лишалася на одній з останній позиції.

У цьому сенсі є слушною ідея П. Магочія щодо існування в українському суспільстві ієрархії численних лояльностей. Зокрема, й таке його твердження: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни... можна трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей — з другого»[32]. Тобто для суспільної думки того часу було цілком нормальним, що та чи інша особа вважала себе водночас і малоросом, і росіянином. Відповідно ієрархія численних лояльностей або національних свідомостей сприймалася як природна, певним чином традиційна, а не як свідчення асиміляції, а тим паче національного зрадництва. Однак поглиблення соціальних суперечностей, посилення конкуренції в умовах подальшої модернізації підштовхують до поширення у частини суспільства переконання про те, що більш життєздатним принципом може бути структура взаємовиключних свідомостей. Тобто особа має однозначно визначитися з власною лояльністю і бути або українцем, або росіянином (варіанти — або українцем, або поляком тощо).

Проте цілком очевидно, що тривалий час, принаймні до революційних подій 1917 р., масовою лишалася малоросійська ідентичність. Чимала кількість етнічних українців, усвідомлюючи власну самобутність, все ж вважала себе частиною більшої спільноти — «російського народу». Такий тип самоусвідомлення був характерними не тільки для соціальних «верхів», наближених до імперської еліти, а й для супротивників царської влади (скажімо, для представників загальноросійського революційного руху). Отже, тут маємо місцевий локальний варіант «спільноруської» ідентичності. При цьому варто зважати на двозначність такого типу самоусвідомлення. З одного боку, малоросійство як таке давало основу (певну історичну традицію) для виникнення та функціонування проекту «великої російської нації», з другого — воно, поряд з іншими регіоналізмами (скажімо, із західнорусизмом), не могло становити для нього істотної конкуренції.

Крім того, малоросійське середовище, з його позитивним ставленням до місцевої традиції, було живильним ґрунтом для українофільських настроїв, а отже, й до більш чіткого національного усвідомлення. У таких умовах зростала ситуативність і роль суб’єктивних чинників щодо спрямування та конкретного «сценарію» національної ідентифікації тієї чи іншої соціальної групи або особи.

Очевидно, що всі з названих різновидів ідентичності, крім національної, були за своїм походженням та природою ще до-модерними. Звідси стає зрозумілим, що в українському випадку конкуренція часто відбувалася не тільки між рівнозначними категоріями усвідомлення, а й ідентичністю, яка сягала корінням «старого» традиційного суспільства, та національною ідентичністю, яка була по можливості максимально адаптована до потреб сьогодення (до загальнолюдського «проекту модерну»). Запропонований висновок не означає, що український національний проект уже за своєю природою мав потенційну перевагу перед «спільноруським». Насправді ситуація була значно складнішою, оскільки чільні діячі українського руху не завжди встигали давати раду викликам нового капіталістичного порядку, який руйнував традиційне суспільство з його сталою етнічною ідентичністю. Однак спроба конструювати «спільноруську» самосвідомість на уявлених засадах попередніх епох ще менше відповідала зазначеним викликам.

На межі століть дедалі виразніше простежувалася тенденція до зміни пріоритетів у системі різних ідентичностей. Національне усвідомлення, до того часу одне з маргінальних, змінювало свій статус і поступово завойовувало одну з провідних позицій, відтісняючи при цьому домодерні ідентичності: станову, конфесійну, регіональну тощо.