У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
- Автор: Галушка А., Гирич І.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1491-0
- Жанр: История
Электронная книга - «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів». Краткое содержание книги:
23 грудня 1853 р. (4 січня 1854 р.) британсько-французька ескадра увійшла в Чорне море, а 15 (27) лютого 1854 р. союзники поставили росіянам ультиматум, у якому вимагали виведення військ із Дунайських князівств до кінця квітня. Через два тижні Британія і Франція уклали у Стамбулі угоду, в якій вони гарантували територіальну цілісність Османської імперії, а султан обіцяв впровадити реформи, спрямовані на встановлення рівноправ’я його християнських підданих.
Цар Микола І відхилив британсько-французький ультиматум і відправив до Відня свого посланця генерала Орлова з метою схилити австрійського імператора Франца-Йосифа до союзу або хоча б до нейтралітету у війні Росії з Британією й Францією. Цар пропонував Австрії спільний протекторат над новими країнами на Балканах, що утворилися б після розвалу Османської імперії внаслідок неминучої поразки у війні з Росією. Російський імператор розраховував на те, що австрійці згадають його недавню допомогу в придушенні угорського повстання. Ті, одначе, не пристали на його пропозицію, але натомість висунули вимогу щодо виведення російської армії за Прут. Австрійський корпус на кордоні з Дунайськими князівствами зріс до 50 тисяч.
Микола І був страшенно обурений «австрійською невдячністю». Він начебто заявив австрійському послові графу Естергазі, що з усіх польських королів найдурнішими були Ян Собеський і він, Микола І, бо обидва врятували Австрію від загибелі. Але відступати він не збирався, незважаючи на міжнародну ізоляцію Росії. 11 (23) березня 1854 р. російська армія перейшла на правий берег Дунаю та зайняла турецькі фортеці Мачин, Тульчу й Ісакчу. У відповідь 16 (28) березня 1854 р. Британія і Франція оголосили війну Росії, а за два тижні в Лондоні уклали між собою військовий союз.
10 (22) квітня 1854 р. гарнізон (16 резервних батальйонів із 50 польовими гарматами) і порт Одеси (захищений 6 батареями з 40 гарматами) були обстріляні франко-британською ескадрою (19 лінійних кораблів та 10 фрегатів, 350 гармат), відплативши за обстріл за тиждень до того британського фрегата, що завітав до Одеси під прапором перемир’я (росіяни заявили, що фрегат насправді проводив розвідку). Обстріл зруйнував кілька батарей та спалив торгові судна в порту. Через тиждень, проте, російська сторона могла втішитися тим, що один із британських фрегатів сів на мілину неподалік Одеси й був узятий у полон разом з усім екіпажем.
На чолі російської армії на Дунаї став найзначніший російський полководець того часу, фельдмаршал князь Іван Паскевич-Ериванський, переможець турків, поляків і угорців. Незважаючи на зоряну репутацію, фельдмаршал не перейшов до рішучих дій проти турків. Турецька фортеця Силістра, що охороняла шлях від Дунаю на столицю Османської імперії, на початку війни мала надто слабі укріплення і могла бути захоплена росіянами відносно швидко. Але до неї російські війська підійшли лише у травні 1854 р. Паскевич усвідомлював, що в разі зміни недружнього нейтралітету Австрії на відкриті ворожі дії проти Росії російська армія за Дунаєм може опинитися під загрозою оточення. Крім того, османська армія під Силістрою чинила впертий опір і завдала російським військам кілька дошкульних ударів.
Під час рекогносцировки Силістри Паскевича було контужено гарматним ядром, що послабило здоров’я фельдмаршала і напевно прискорило смерть (він помер через два роки). Зважаючи на дедалі більш недружню позицію Австрії, на початку червня 1854 р. облогу Силістри було знято. Тим часом на посилення 100-тисячної турецької армії проти 120 тисяч росіян у червні у Варні висадилися 39 тисяч французів («Східна армія» під командуванням ветерана війни в Алжирі маршала Армана Жака де Сент-Арно) і 20 тисяч британських солдатів під командуванням генерала Фіцроя Сомерсета, лорда Раґлана (ветерана війн з Наполеоном, колись ад’ютанта герцога Веллінґгона під Ватерлоо). Наприкінці червня Омер-паша перейшов із турецьким військом на лівий берег Дунаю. Під цим тиском російські війська (серед яких були Дніпровський, Азовський, Український та Одеський єгерські полки) у липні 1854 р. поступово евакуювали Дунайські князівства. У серпні 1854 р. Волощину й Молдову зайняли австрійці, замінивши турецькі війська. Протягом усієї війни Росія була вимушена тримати на своєму західному кордоні великі військові сили проти Австрії, тим паче що 2 (14) грудня 1854 р. остання уклала наступальну й оборонну угоду з Британією та Францією, де сторони зобов’язувалися не вступати до жодного сепаратного союзу з Росією, не підписувати сепаратного миру з нею, а Австрія зобов’язувалася захищати Волощину й Молдову від можливої російської агресії. Невдовзі до цього союзу приєдналася й Пруссія, також перейшовши в недружній щодо Росії табір.
Козацький аспект
У воєнних діях на Дунайському театрі взяла участь одна досить екзотична військова частина — Перший козацький османський полк під проводом Мехмеда Садика-паші (Михайла Чайковського). Народжений на Житомирщині у шляхетській сім’ї, Чайковський воював проти Росії під час Польського повстання 1830—1831 рр. у складі Волинського кавалерійського полку, сформованого з польських повстанців Волині й Поділля, а після поразки повстання емігрував у Францію, де почав писати книги про українське козацтво. 1841 р. Чайковський перебрався до Стамбула, де пробував зацікавити султанський уряд проектами підбурювання повстання проти Російської імперії серед кубанських козаків.
1850 р. Чайковський переходить в іслам, приймає ім’я Мехмеда Садика та стає на військову службу в османській армії в ранзі генерала (паші). З початком війни він організовує козацький полк на султанській службі (оплачуваний Британією та Францією) із тих козаків Задунайської Січі, що не перейшли до Росії, а залишилися в Османській імперії, а також із польських емігрантів та добровольців з балканських християн (переважно болгар). Цей полк мав близько 1400 козаків, більшість офіцерів у ньому була поляками, ветеранами війни 1831 р. з Росією. Хоча службовою мовою полку була українська, українці не становили більшості серед його вояків.
Полк узяв участь у боях біля блокованої російським військом Силістри, а під час виведення російських сил із Молдови та Волощини першим з османських частин вступив до Бухареста (Садик-паша навіть був деякий час комендантом цього міста). Полк рухався за російськими колонами, які відступали, аж поки наприкінці 1854 р. не вийшов на кордон по річці Прут. Наступного року османська армія, знову ж таки під тиском Австрії, була виведена з Дунайських князівств, і разом із нею Перший козацький полк перейшов на південний берег Дунаю до Болгари, де й був розквартирований до кінця війни, не беручи участі в боях. Чайковський пізніше повернувся в Україну і помер на Чернігівщині 1886 р.
Про козацькі традиції пам’ятав і російський уряд, який знову, як 1812 та 1831 р., створив із жителів Чернігівської та Полтавської губерній 6 кінних козацьких полків. У сусідній Київській губернії чутки про набір до козаків (та про те, що козаки здобудуть волю від кріпацтва) викликали масовий селянський рух, «київську козаччину». 25 січня (6 лютого) 1855 р. вийшов царський маніфест про створення ополчення, і з цього моменту спочатку у Васильківському повіті, а далі в 9 з 12 повітів Київської губернії, а також у Конотопському повіті Чернігівської губернії селяни почали складати списки козаків, відмовлялися від виконання панщини і розпорядження урядовців, почали влаштовувати власні органи самоврядування. Ватажками руху були селяни Василь Бзенко, Іван і Микола Бернадські, Михайло Гайденко, Пархом Мадленко, Петро Швайка. «Київська козаччина» охопила 422 села, де жило 183 тисячі «ревізьких душ».
Цей рух вдалося придушити лише із застосуванням військ (16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів). Між військами і селянами відбулися криваві сутички. Перша відбулася 1 (13) квітня 1855 р. в селі Бикова Гребля у Васильківському повіті, у володіннях графа Браницького, де зібралися селяни кількох навколишніх сіл, чекаючи, що зачитають царський указ про волю. Під час розгону селян солдатами кілька людей було вбито. Далі загін солдатів рушив на село Мала Березня, де селяни озброїлися вилами та косами і вчинили опір — цього разу було вбито двадцять і поранено сорок селян. У містечках Корсуні й Таганчі проти солдатів вийшло по кілька тисяч селян. 10 (22) квітня 1855 р. у Корсуні в сутичці був убитий офіцер і двадцять селян, у тому числі їхні ватажки, брати Бернадські та Яків Ромаковський, сто селян було поранено. За офіційними даними, всього під час придушення селянських виступів на Київщині було вбито 39 селян, 57 активних учасників заворушення військово-польовий суд заслав у Сибір.