У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Основною метою нашого розгляду є перебіг процесу самоусвідомлення населення Наддніпрянської України, тобто те, що стосується сфери соціальної психології (ментальності та культури). Тому спочатку важливо хоча б коротко схарактеризувати суспільство, з яким ми маємо справу.

Загальний рівень національного усвідомлення в межах розселення українців XIX ст. визначався типовим для аграрних суспільств усього східноєвропейського ареалу перебігом історичних подій. Українська спільнота змушена була відповідати на виклики епохи, насамперед на потребу глибокої суспільної модернізації, перебуваючи в колоніально-пасивному стані імперської залежності. Показово, що сучасні об’єктивно налаштовані російські історики констатують: «Ніде імперський дискурс не протистояв так сильно національному будівництву, як. в українському та білоруському випадках» (Л. Горизонтов). За таких умов перед українцями виразно стояла дилема вибору ідентичності: інтегруватися в імперські структури (звісно, що коштом утрати власного національного, а може, й етнічного обличчя) чи створити нову модерну національну спільноту, адекватну вимогам часу. Зрештою, теоретично можливими були обидва варіанти. Але, напевне, виходячи з чималого етнічного потенціалу та нагоди якось реанімувати попередню (козацьку) національно-державну традицію, українська спільнота все ж спромоглася зробити вибір на користь власного націотворення. Інколи причинами невдач асиміляторської політики російського уряду називають серйозну кризу самодержавної влади та «прихід мас» у політику. Утім, цей шлях виявився надзвичайно складним і суперечливим. Отже, знову маємо наголосити на тезі, що розвиток української національної самосвідомості відповідав загальним європейським тенденціям, але не був визначеним наперед.

Аналізуючи цей процес, потрібно враховувати його багаторівневість та поетапність становлення. Першим за хронологією відбулося формування свідомості національної еліти, точніше, самоусвідомлення тієї частини української спільноти, яка й визначала подальший перебіг усвідомлення ширших мас. Відправною межею для становлення національного усвідомлення, актуалізованого у перших десятиліттях XX ст., варто вважати середину попереднього — XIX ст.

У розгляді цього процесу варто зупинитися на двох соціальних групах: інтелігенції, як основного носія та суб’єкта поширення національного усвідомлення, і селянстві, яке непогано зберегло етнічні риси, але було цілком пасивним (фактично — об’єктом), «не думало» про ствердження національної ідентичності (Я. Грицак). Зрозуміло, що цей підхід зумовлений неповною соціальною структурою тогочасної української людності, причому як Наддніпрянщини, так і Галичини. Інші верстви ще не були включені в систему нації, що формувалася.

Але почати, вочевидь, потрібно від супротивного — з визначення комплексу причин, які породжували регіоналізацію становлення національно свідомого українського громадянства. Адже різні частини етнічної території мали відмінну історичну долю, зумовлену передовсім їхнім державно-правовим статусом.

Тому перше, що впадає у вічі, — це державно-політичний чинник. Він полягав не тільки в розчленуванні України на західну й центрально-східну частини, а й, відповідно, ізоляції одного регіону від іншого. Суттєвішим було те, що українці по обидва боки австро-російського кордону мали доволі різні політичні підстави для свого національного розвитку. З цього погляду галичани, попри всі складності недержавного існування та конкуренції з польською спільнотою, в умовах ліберальнішого режиму конституційної монархії спромоглися на чималі здобутки. Цілком справедливо зазначав І. Лисяк-Рудницький: «Для українського національного руху в Галичині двадцять п’ять років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно схарактеризував такий розвиток подій як „українське завоювання“. Завоювання було передусім внутрішнім і полягало в проникненні в маси українців модерної національної свідомості»[19]. В іншій своїй праці дослідник спеціально наголошував на виховному значенні політичної культури в межах правового, конституційного австрійського режиму: «Справа в тому, що ніякої природної, вродженої „расової“ різниці між східними і західним українством нема. Різниці лежать не в самій народній субстанції, яка ідентична обабіч Збруча, але у відмінній політичній та (частково) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання» [20].

Водночас вкрай несприятливу політичну ситуацію спостерігаємо в тогочасній підросійській Україні. Імперська влада всіма засобами намагалася зупинити розвиток українського національного самоусвідомлення. Ідеться передусім про відсутність конституційних можливостей для наддніпрянської інтелігенції поширювати національні ідеї в широких масах населення. Тобто робити те, чого, власне, вимагала потреба етнонаціональної мобілізації. Український національний руху будь-якій його формі, навіть суто культурницькій, сприймався владою як загроза «російській єдності» та піддавався репресіям (переслідування учасників Кирило-Мефодіївського братства, Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р. тощо). Більшість сучасних дослідників визнають відсталість і запізнілість українського руху на Наддніпрянщині. Цілком очевидно, що причини такої ситуації лежали насамперед у відставанні становлення модерної (національної) свідомості тутешніх мешканців. Користуючись схемою, запропонованою М. Грохом, можна припустити, що українська ситуація демонструвала разючу розбіжність фаз формування нації: академічної, культурної та політичної у різних частинах етнотериторіального простору. З цього приводу Р. Шпорлюк зазначає: «На українських землях під Росією друга фаза почалася, але їй не дозволено розвинутися, і український народ почав тільки 1905 р. входити в другу фазу, однак і її не досягнувши навіть у 1917-му. На Галичині друга фаза почалася в 1830— 1840 рр., і дуже швидко, бо вже в 1848—1849 рр. „наклалася“ на неї фаза політична»[21].

На варіаціях національної ідентифікації також позначалася відмінність в етнічному складі окремих регіонів самої Наддніпрянщини.

Найбільш українською за етнічним складом населення була Лівобережна Україна (колишня Гетьманщина). Станом на 1795 р. українців туї було 98,1 %, друге місце за чисельністю посідали євреї. На Слобожанщині на кінець XVIII ст. українці становили 85,9 %. Росіян та євреїв було значно менше.

На Правобережній Україні етнічний склад на кінець XVIII ст. був таким: українці — 88 %, поляки — 5 %, євреї — 3,5 %. На середину XIX ст. останніх було вже понад 10 %. Отже, майже 9/10 населення регіону становили українці — переважно селяни, здебільшого покріпачені. Їхнє становище було надто тяжким. Але водночас ніде протест соціальних низів не набирав таких гострих форм, як в «ополяченому краю». Особливо живою в людей залишалася пам’ять про Коліївщину. Завдяки Т. Шевченку вона була впроваджена в українську національну міфологію.

Отже, загальнокультурну та соціальну ситуацію Правобережжя України визначали саме етнокультурні та етносоціальні аспекти. У середині XIX ст. життя тут «було мішане і виявлялось аж трьома впливами: офіціальної російщини, більш інтимної і через те дужчої польськости та цілком стихійної українщини»[22].