Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

Стан спокою й внутрішнього мовчання, який досягався завдяки гамуванню пристрастей, дозволяв сягнути рівня вільного споглядання й увійшов у лексикон християнської містики ще й через слово «ісихія». Ісихазмом у східнохристиянській традиції називається розроблена система аскетичної чернечої практики, спрямованої на богопізнання. Згідно з цим ученням, Бога неможливо пізнати розумово. Внутрішній досвід, або «внутрішнє творення», — це духовна практика або діяння, яке виконує людина, аби пережити вищу єдність, здійснюючи так зване «обоження» через сходження до Бога (теозис). Це зворотний до кенозису процес, коли Бог, створюючи світ, ніби «вкладає» себе в нього, входячи в обмежене й конечне буття. Результатом цих дій є досягнення ісихії — мовчання, спокою, перетворення розуму. Практика ісихії супроводжується багаторазовим повторюванням «молитви Ісусової». Цим розум скеровується до серця: вповільнюючи дихання, аби заспокоїти плин думок, він береться творити молитву, пов’язуючи ритм промовляння з диханням, допоки молитва не стане самопливною. Глибоко зосередившись на промовлянні молитви, адепт зазнає екстатичного стану, який є лиш початковим щаблем, а не самоціллю.

До цієї практики дотичне вчення про «тілесні центри»: головний — діяльність розуму; гортанний — зародження мовлення, що відтворює думку; грудний — дихання; серцевий — керівне значення; область черева — осередок ницих пристрастей. Подібний розподіл завдячує своєму виникненню біблейській антропології цілісності: серце, життєве начало, дихання. Серце — символічний центр, об’єднавчий осередок, а не фізичний орган[77].

Григорію Паламі вдалося систематизувати це вчення й виступити проти намагань філософії бути світською, а не божественною мудрістю. Услід за апостолом Павлом він проголошує, що мудрість грецьких філософів «з’юродилася» [Рим. 1, 22]. Розум виходить від Бога, але мудрість, якщо вона відхилилася від пізнання Бога, — вже не повинна вважатися мудрістю. Людина мусить пройти через стадію очищення розуму. Цей шлях лежав через звільнення душі від усього мирського, аскезу й необхідність «освітити душу божественним світлом», аж тоді наставала містична досконалість.

Богословська містика на заході створила не менш повабний зразок релігійного досвіду, що розкривається в таємному поєднанні з Богом. Хоча Авґустин і запровадив у західній традиції східні містичні елементи неоплатонічного походження, проте він висунув повторене пізніше Гуґо Сен-Вікторським і Бернардом Клервоським вчення про потрійну спрямованість людини: на чуттєвий, внутрішній світ і споглядання божественного. Останній напрям становив головне завдання процесу прилучання до істини. Поряд із домінуванням раціоналістичної схоластики, це не була зовсім нова й незвідана традиція пізнання. Вона постала з містики психологічної, яка плекала досвід екстазом особистого життя в Богові.