![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— А… вельможна пані Дана?
— Теж…
— А… А ті жони, з якими ми так гарно збавляли час? Вишнья… Гор-тана… Владіміра?
— Слухайте-но, пане моанцю, — різко сказав Вогнедан, — жони моєї крові воліють накласти на себе руки, щоб тільки до них не доторкнувся завойовник. Тому прошу не оскверняти їх імен своєю гидкою вимовою.
— Навіщо ви так? — спитав Літтон болісно.
— А як? — Вогнедан усміхнувся тим самим усміхом, що виводив з себе воєводу Ріміна, — ви сподіваєтесь, що ваша покупка довіриться співчуттю варвара?
— Але ж я таки й справді…, - почав Літтон, — але чому ви оглядаєтесь.
— Шукаю кільце біля порога, — мовив ельберієць, — я втомився, і хочу відпочити.
— Невже, — сказав Літтон, — ви вважаєте, що я купив вас… для цього?
— А для чого? — знизав Вогнедан плечима, — вже ж не для того, щоб відпустити на всі чотири вітри.
— О, відпустити вас неможливо, — з усією щирістю відповів принц, — адже ви є душею опору на півдні… Мені оповідали, що ваші люди помирають з вашим ім’ям на вустах… «Хай славиться Повелитель Вогнедан» — я сам чув це від одного смертника-елберета, якого стратили в Астеоні за вбивство хазяїна і спробу втечі. Вас не можна відпускати.
— Тоді що ви збираєтесь зі мною робити?
— Я заховаю вас, — сказав моанець, — від імператорського гніву і не тільки. Мій батько і досі при одній згадці про вас починає бризкати піною і топтати ногами шкури. Він вбив до смерти челядинця, кинувши в нього поставцем. Іркан Чоррін воліє, щоб його боялися і ненавиділи, але не зневажали.
— О, так, — мовив ельберієць, — ненавидять рівних…
— Окрім того, — терпляче продовжив Літтон, — на вас хоче накласти лапу воєвода Рімін вкупі з отими елберетами, котрі допомогли йому у війні на Півдні. У війську Ріміна я маю своїх людей і тому знаю, яку таємницю вони хочуть дізнатися від вас…
— А ви хотіли б мати її для себе? — поцікавився Вогнедан лагідним голосом.
— Чому ви весь час ображаєте мене? — різко спитав Літтон
— О, невже…, - сказав бранець, — хіба для варвара є образою те, що він бажає домогтися золота за будь-яку ціну?
Якусь мить вони дивилися один одному в очі. Потім принц мовив тремтячим голосом:
— Здається, я розумію, чому воєвода Гранін, повоювавши в Квітані, пропонує винищити всіх елберетів до останнього немовляти. Не говоріть зі мною так, інакше…
Рука Літтона стислася в кулак. Вогнедан усміхнувся знову:
— Вдарте мене… Спробуйте…
Моанець, однак, оволодів собою.
— Я тільки хотів заховати вас у себе до того часу, як закінчиться війна у Моахетанзі. Чекати зосталося недовго… Опісля б я перевіз би вас на північ… В Астеоні у мене є маєток…на березі Північного моря… Ви жили б там тихим життям… Могли б писати вірші… Я дістав би вам флейту… Там красиво… в Астеоні. Це батьківщина моєї матері, котра була донькою короната…
— Пане Літтон, — сказав Вогнедан, — можливо у вас насправді добрі наміри… Але невже ви думаєте, що я житиму до старості в вашому маєтку на березі моря, награючи на флейті? Подивіться!
Він скинув на підлогу ганчірку, що вкривала плечі, і опустив до поясу розідрану верету.
— Оце, — сказав, поклавши руку на груди, — карби від моанського меча… На грудях, на боці, на руці… Є ще на стегні… Спину мені списано моанським канчуком, а на чолі мені, вільній людині, випекли рабське тавро… Ви ж начебто розумна істота, пане Літтон Чоррін. Не змушуйте мене думати, що ви така ж погань, як і всі ваші одноземці.
— Ви змиритесь, — впевнено сказав Літтон, — я дам вам книги святих з Лугерби… Смирення дає спокій… Ви заспокоїтесь душею… Зараз в вас говорить гордість і непокора, але ви скоритесь. Коритись волі Бога солодко, я це зрозумів доволі давно. А до того часу будете жити тут. Я не можу відвезти вас до Астеону прямо зараз — імператор може дізнатися, і тоді…
— Жити прикутим біля вашого порогу? — засміявся Вогнедан, — можливо ви забажаєте, щоб я навчав вас віршуванню, любий мій варварський поете?
— Я накажу зняти з вас ланцюг, якщо ви дасте слово не тікати, — мовив Літтон, — я знаю, що ви не присягнете ложно
— Такої присяги я не дам, — відповів Вогнедан спокійно.
— Що ж, — зітхнув Літтон, — доведеться тоді тримати вас під охороною. Але ви зможете гуляти на подвір’ї. Я дам вам книги, чорнило, пергамін…
— Гуляти…, - аж прошипів ельберієць, — на ланцюгу? Ви купили собі пса, вельможний стервятнику? Я вже був іграшкою у вашого батька і маю цього досить. Колись ви просили дозволу зватись моїм другом, шановний моанцю… Тож, якщо ви мені друг, ви зараз же знімете з мене нашийник і будете поводитися зі мною, як з другом. Втечу я, чи ні — не має зараз значення, друг подарує другу найдорожче — волю. Але, якщо ви зоставите мене в нашийнику, то моє місце на задньому дворі. Поміж рабами! І ніяк інакше! Або прикуйте мене біля порога і штурхайте ногою щоразу, як заходитимете до покою!