Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Кеян, — мовив з застарілою злобою, — паскуда, котра осоромила вуха роду Лларанів-Драганів, до якого належу і я, недостойний… О, погань… Знівечити вам обличчя… Таку красу… Я завжди милувався вами, Повелителю… Так, як милуються яблунею в цвіту…

— О, моя врода зникла разом з яблунями Боговлади, — мовив Вогнедан спокійно, — але я ще втримаю меча…

— Напевне, — зітхнув зелемінець, — як ви того паскудника списом… Ох, так шкода, що не влучили…

— Друже Родомире, — сказав Вогнедан, — досить про мої біди… Розкажи краще про себе…

— О, — мовив Родомир, — «тому, що сталось, вже не дати ради…», як то говориться. Прикордонна варта потрапила в оточення. Ми бились і вмирали, а ті, хто лишився в живих — позаздрили мертвим. Вуха мені відрізали з наказу альбіноса — він зі своїм Руданом і накази віддавав, і сам катував полонених… Пам’ятаєте Рогволода Зоредива? О, його флейта співала так, що до нього схилялися дерева і оберталися квіти… Пси наказали відрубати йому руки… А потім повісили на зеліборській площі Зорі, а відрубані кисті рук причепили йому на шию… Як страшно… і як безглуздо. Ні Рогволод, ні хто інших з нас ніколи не робив зла цим виплодкам, жорстокішим за моанців. Мене продали в рабство… Тоді північани ще купували гостровухих рабів, це зараз ціна на нас упала… Двічі я тікав… Двічі ловили… Не щастило… Вперше — покарали бичем… Скільки дісталося — не пам’ятаю, бо водно зомлівав… Паскуди водою відливали, і знову… А в рани втирали сіль, щоб відчув… сильніше. Вдруге — випекли тавро. І знову били… Сказали — попадуся втретє, то вирвуть ніздрі… Та дарма — страшнішим, чим є вже не стану… Все одно утечу.

— Що ти робив… у північан? — спитав Вогнедан.

— Вперше — носив мішки на млині і крутив жорна, — сказав Родомир, — в якомусь Богами забутому містечку, що в Страгії. Маєток той тепер належить якомусь моанцю, а раби — ті самі, що й у страгійців були. Кедаги. Страгійця, колишнього господаря маєтку, моанці замордували разом з родиною… Вдруге мене продали вже далі на північ, в яку-то не менш вбиту бідою Шанію. Тут я вже працював на торговця. Теж вантажником. Погань ще та — їсти майже не давали, від гнилого гороху у хлопців різачка почалася. Я єдиний не звалився, так ще й мав бути доглядачем. Отой поганець, що зі мною допіру розмовляв, колишній раб того ж самого торговця. Довірений раб, рахунки у господаря вів. Але прокрався. Втретє мене завезли вже в оце прокляте Богами гніздо Яструба — я сказав би радше: лігво гієни. І чи думав я, що зустріну тут вас…

— Мій незламний друже, — мовив Вогнедан лагідно, і обидва ельберійці замовкли.

День промайнув як в поганому сні. Чоловічок з тхорячою пикою у супроводі двох помічників, озброєних палицями, час від часу заходив до приміщення, та відбирав рабів то гуртом, то поодинці. Холод стояв неймовірний — посеред комори горіло обкладене камінням вогнище, тепло від якого майже не доходило до прикутих в’язнів. Єдиною їхньою пільгою було те, що вони сиділи на дерев'яному настилі, а не на голій землі, ледь притрушеній соломою, як решта.