Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Товариша Данила бачив?
– Розмовляв iз ним. Вiн же, виходить, у нас колись у райкомi працював. Правда, Iване?
– Правда.
– Сьогоднi Москву почуємо?
– Нi. Тiльки завтра.
– Завтра? – щиро запечалився чоловiк.
– Сьогоднi твоя п'ятiрка жде тебе.
– Iване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятiрка… Ну, хоч би одне слово, пiвслова почути.
Жаль стає чоловiка, але Iван Тимофiйович розрубає все одним ударом:
– Олександре, тебе чекають люди. А про радiоприймач запам'ятай: вiн у нас довго не побуде.
– Як? – насторожується чоловiк, i непiдроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчi.
– Вiддамо партизанам. Вiн їм бiльше потрiбний. I лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.
– Що ж, коли треба, то треба, – одерев'янiло виходить iз хати, несучи у серцi жаль та розмивчасту радiсть.
Тiльки темрява заховала чоловiка, як до Iвана Тимофiйовича почала сходитися його п'ятiрка: Югина, Марта, Василь Карпець i Мирон Пiдiпригора. Почуття обережностi та жалю продиктували Бондаревi не вводити в одну п'ятiрку обох братiв.
Цi днi Iван Тимофiйович ходив мов iменинник, голос його повеселiшав, у хатi ожив розгонистий смiх. Марiйка спочатку подумала, що чоловiк потайки вiд неї потроху випиває, перевiрила свої пляшки i задумалася.
«Не горiлка веселить чоловiка. Значить, щось хороше робиться у свiтi», – i собi повеселiшала.
Вiд сусiдiв вона почула, що Москва не взята нiмцями. Стрiмголов, захекана, влетiла до хати.
– Iване, фашисти загрузли пiд Москвою! Навiки загрузли! – граючи очима, сповiстила хвилюючу новину.
– Справдi? Звiдки ти це взнала? – хотiв здивуватися i розсмiявся.
– Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пiшов на люди – сам послухав би.
– Та доведеться пiти. Коли всi гомонять, щось воно таки є, – погодився i знову розсмiявся.
Марiйка пильно поглянула на чоловiка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим i почала швидко нишпорити по хатi.
Зимовий день, розсiваючи тiнi, пiшов слiдом за сонцем. На подвiр'ї лунко загупала сокира, – Iван рубав дрова, а в хатi бiля печi поралась Марiйка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорнiла у ринцi картопля, на припiчку у макiтрi попискувало гречане тiсто. Усе було таким буденним i звичним, а от тривога не вiдходила вiд жiнки.
Раптом глянула Марiйка у вiкно i обiмлiла: вулицею чорними тiнями бiгли полiцаї. Вони увiрвалися в двiр, клубком накинулися на Iвана. Скрикнула жiнка, вiдхилилася вiд вiкна. Коли простоволосого Iвана Тимофiйовича увели до хати, вона, закам'янiвши, стояла в рамцi одвiрка.
– Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! – штовхнув її кулаком полiцай.
Уся хата загуркотiла, загримiла, загупала, i понiвечене добро полетiло з кутка в куток. Ось з-пiд лiжка полiцай викидає патефон.
– А де пластинки?
– А ти їх де положив? – злiсно i твердо говорить Iван Тимофiйович.
– Ось вони! – вiдповiдає другий i з силою кидає на землю стос пластинок; нiжнi, потрiсканi шматки пластмаси захрустiли пiд тяжкими чобiтьми.
Нарештi запроданцi добралися до тайника мiж грубою i пiчкою. Калiстрат Данько витяг звiдти клуночок з сортовим зерном, кiлька пластинок i футляр. Iван Тимофiйович презирливо глянув на ворогiв i поступився до Марiйки: хотiлось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, i яке ж було здивовання Iвана Тимофiйовича, коли вiн побачив, що футляр був порожнiй…
Перевернувши все догори дном i забравши Марiйчину наливку, полiцаї пiшли з хати. Здивований Iван Тимофiйович попрямував до тайника.
– Iване, твiй радiоприймач у казанi вариться, – показала рукою на пiч Марiйка.
На її вiях тремтiли тривожнi i радiснi сльози.
XLVIII
Одного ж дня з Побужжя i Синявщини повернулись Гоглiдзе i Тур. Начальник розвiдки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус i брiв крижанi бурульки, простудженим голосом повiдомив, що карателi готують наступ на Городище.
– Хотять нам Полтавський бiй дати. Нехай буде Полтавський бiй, але ми не будемо шведами, – тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло.
– Ми не будемо шведами, – задумливо промовив Дмитро. – Яка сила iде проти нас?
– За вiдомостями райкому i нашої розвiдки, бiля двохсот фашистiв.
– Немало.
– Танки є? – запитав Созiнов, спираючись лiктями на широко розгорнуту кодовану карту.
– Два середнiх.
– Це гiрше. Фашистiв заманимо поглибше в лiси? – звернувся Дмитро до Тура.
– Постараємося. Треба додатково замiнувати всi дороги, якими зможуть пiти танки.