Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Грали, ніби священнодіючи. В цьому будинку в ці години про політику і про війну не говорили, чулося тільки: «Бубна… Чирва… Без козиря… Два без козиря…» Потріскувала свічка. Диміла цигарка, покладена на край скляної попільниці. І — нарешті:
— Ну що ж, Катерино Олексіївно, віддамо?
— Жаль, ах, як жаль, Антоне Івановичу…
Катерина Олексіївна молодша сиділа тут же на плюшевому диванчику і, не підводячи голови, що-небудь плела й усміхалась. Обличчя, очі й волосся у неї були безбарвні; у згині ніжної шиї і в гарних руках почувалась невдоволена жадоба ласки. Катерина Олексіївна молодша була влюблива, їй минав двадцять шостий рік, усі її сентиментальні історії кінчалися сумно: то він, нашвидку попрощавшись, виїжджав на війну, то несподівано виявлялось, що у нього є любима жінка, і він безжалісно повідомляв про це. Тепер вона закохалась у некрасивого, але страшенно милого Лобанова-Ростовського. Він жартома упадав за нею, — це було приємно головнокомандуючому, який ставився до Катерини Олексіївни майже як до дочки. Вона старомодно мріяла про те, як він забуде у них свій портсигар, другого дня вранці, коли не буде вдома Катерини Олексіївни старшої, з’явиться перед вікном будиночка, верхи на коні, увійде, дзенькнувши шпорами, привітається (на ній чорне шерстяне плаття з білим комірцем і манжетками), попросить пробачення, і один з його легких жартів замре на губах, — придивившись до її обличчя, він зрозуміє. Вони ввійдуть у вітальню обоє схвильовані… Раптом він бере її за руки вище ліктів, притягає до себе: «Я вас не знав, — скаже схвильовано, — я вас не знав, ви інакша, ви благоуханна…» На цьому слові політ фантазії обривався… Катерина Олексіївна плела й усміхалась, не підводячи очей на князя, що сидів між двома свічками, їй було досить, що він тут, і вона почуває запах його дорогого тютюну…
Такий був маленький світ, уламочок старої Росії, де кожної п’ятниці відпочивав від тяжких турбот головнокомандуючий Денікін.
Сьогодні головнокомандуючий, проти правил, прибув з запізненням, чимось стурбований і трохи неуважний. Скидаючи калоші, він наступив на лапу котові, що крутився під ногами, — кіт заверещав гидким голосом, Лобанов-Ростовський схопив його і виніс у кухню. Катерина Олексіївна старша засміялась. Василь Васильович сказав: «Коти бувають нестерпні». Всі ждали, що Денікін пройде у вітальню. Але він задумливо почепив шинелю і продовжував стояти, пощипуючи сиву — клинчиком — борідку. Тоді обличчя всі стали серйозні, і тривожна пауза тривала, поки князь, повернувшись, не повідомив, що з котом усе гаразд…
— Ага, — сказав Денікін, — тим краще… Не будемо гаяти часу.
Грав він гірше, ніж звичайно, скидаючи не ті карти, і все обертався до вікон, хоч вони були закриті віконницями. Катерина Олексіївна молодша нишком устала, накинула шубку і вийшла на двір — перевірити, чи на місцях охорона. Шпиг, який сидів на даху за комином, де свистав колючий вітер, а вище, як божевільна, поринаючи в хмари, мчала половинка каламутного місяця, — крикнув звідти, цокочучи зубами:
— Баришня, винеси, Христа ради, горілочки…
Десь о десятій годині під’їхав автомобіль. Головнокомандуючий поклав карти, напружені очі його заблищали. Увійшов в офіцерській шинелі, перехопленій на грудях кінцями башлика, високий, рум’яний, гордовитий генерал Романовський. Знявши кашкета, сухо дзенькнув шпорами, вклонився всім одним поклоном.
— Антоне Івановичу, я за вами.
— Отже — сталося?
— Так точно, Антоне Івановичу.
Денікін заспішив:
— Я повернусь, панове, ви вже пробачте, такі обставини. — І в прихожій, не зразу потрапляючи в рукава: — Ви, князю, залишайтесь, зіграйте роберок з болваном… Значить, я не прощаюсь, Катерино Олексіївно…
Партнери повернулись до столу, але грати не хотілось, Катерина Олексіївна старша стримано зітхнула. Василь Васильович, нахмуривши густі брови, малював крейдою на сукні маленькі шибениці й чортиків. Князь підсів на диван до Катерини Олексіївни молодшої, вона розцвіла й поклала плетиво. Подригуючи ногою, він почав розказувати про те, що тут розшукав незвичайну ворожку і хоче привезти її до Антона Івановича.
— Вона бере у вас волосину, спалює її на свічці, і у неї показується піна з рота…
— Що вона вам наворожила?
— Наворожила дорогу на коні, уявіть собі, буду ранений три рази, і все скінчиться бучним весіллям.
Дригнувши обома ногами і розхитуючись, наче його трясли за плечі, князь почав давитися сміхом. Ніжна шия і маленьке вухо Катерини Олексіївни порожевіли.