Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Комісар! — крикнув Іван Ілліч. — Що робиться! Непорядок! Не можна так.
Іван Гора тільки повернув до нього лютого носа з-під мішка. Через два кроки Іван Ілліч побачив Дашу, — вона йшла у ворота, підтримуючи бійця, що стрибав на одній нозі. Іван Ілліч зупинився… Підняв руку з розчепіреними пальцями: «Так, — сказав він, — так от я чого йшов…» Обернувся й побіг назад до батареї.
— На батареї все благополучно?
— Як у господа бога в свято. Здрастуйте, Іване Іллічу.
— Товариші, — шрапнель… По резервах!..
Вилізши поблизу на дах, Іван Ілліч влип очима в бінокль. Резерви, які він недавно помітив з вітряка, наближалися густими масами. Він закричав з даху:
— Швидкий вогонь!
В свинцевих сутінках почали спалахувати один за одним шрапнельні розриви. Ряди наступаючих шарахались і йшли. Все нижче й нижче лопали шрапнелі над головами їх, — цепи йшли. Злетіла ракета й повисла, як змія, вогненними голівками над рядами олов’яних солдатиків, осяваючи їх молодецький подвиг: погуляйте, братики, сьогодні на більшовицьких кісточках… І тільки погасла — з правого боку на сході злетіло підряд три ракети, що розсипались червоними вогнями, каламутними й зловісними, по всьому небу. Телєгін закричав:
— Відповісти ракетами: три червоних підряд!
Будьоннівці, підійшовши в сутінках руслом плоского яру, кинулись на ліве крило наступаючих несподівано і з такою злістю, що за хвилину ряди пластунів були зім’яті, збиті, і почалося те страшне для піхоти при зустрічі з кіннотою, від чого немає порятунку. — рубання втікаючих. Вогні ракет, що піднімалися з хутора, освітлювали степ, де всюди — смерть від свистячого клинка. Люди, біжачи, кидали зброю, закривали голову руками, — їх наздоганяла чорна тінь від коня і вершника, і будьоннівський кавалерист, — пружинячи на стременах, відхиляючись на лівий бік, з усього розмаху рубав, і котилося козаче тіло під кінські копита.
Будьонний, коли побачив, що вже по всьому полю козачі маси збиті і втікають, придержав коня і підняв шаблю: «До мене!» З півсотнею, що з’їхалаєь до нього, він повернув і поскакав до хутора. Кінь під ним був баский, Семен Михайлович скакав, відкинувшись у сідлі, тримаючи клинок опущеним до стремена, щоб відпочила рука, сріблясту смушеву шапку зсунув на потилицю, щоб вітер освіжав спітніле обличчя й вільно гуляв по вусах. Кавалеристам доводилось, щоб встигнути за ним, шпорити коней. Проскакали по березі ставка, де в ополонках відбивалися падаючі зірки ракет. Якісь люди кидались від вершників і прилягали до землі. Не звертаючи на них уваги, Семен Михайлович вказав шаблею туди, де коло кузні все ще не могли розчепитися пластуни з качалінцями: та і друга сторона по кілька разів кидалась в штики, відступала і залягала.
Будьоннівська півсотня розсипалась лавою і, попустивши повіддя, дивлячись на сріблясту шапку, що підстрибувала попереду, налетіла від ставка з пагорка на пластунів, — ні кулеметна черга, ні постріли, ні наставлені штики не могли спинити коней, що хропли від натуги. Що потрапило під клинки — було порубано. Семен Михайлович раптово спинив коня аж на вулиці хутора.
До нього поквапливо йшов Телєгін. Семен Михайлович не зразу відповів йому; хустинкою витер лезо, хустинку цю кинув на землю, поклав у піхви велику, з мідною рукояткою, шаблю і, піднісши до скроні пряму долоню, сказав:
— Здрастуйте, товаришу, з ким я говорю? З командиром полку?.. З вами говорить командуючий групою комбриг Будьонний. Наказую вам: залишити одну роту для охорони обозу й ранених, з рештою сил і з артилерією негайно наступати до станиці, зайняти її і очистити від білокозаків.
— Слухаю, буде виконано…
— Хвилинку, товаришу…
Він зіскочив з коня, підсунув долоню під попругу, вдарив пальцями по губах коня, що намагався вхопити його за рукав, і подав руку Іванові Іллічу:
— Втрати великі?
— Ні, не великі.
— Це добре. А що — продержалися б своїми силами, якби не ми?
— Та продержалися б, чого ж, вогнеприпасів досить.
— Це добре. Ідіть.
— Болі в животі остаточно минули, Онисю Костянтинівно, я навіть не почуваю — де у мене живіт… Так воно неконструктивно влаштовано, — найсерйозніший апарат, і ніякого захисту… Шабля увігналась не більш як на вершок — і така руйнація… така руйнація… Напитись дайте…
Онися сиділа коло нього — стомлена, мовчазна. Госпіталь містився тепер у станиці, в двоповерховому цегляному будинку. В ньому залишались тільки легкопоранені та ті, яких трудно було везти, всіх інших кілька днів тоту евакуювали в Царицин. Шаригін помирав. Так йому не хотілось помирати, так було жаль життя, що Онися замучилася з ним. Вона вже не втішала його, тільки сиділа коло ліжка і слухала.