Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
— А навіщо ти вбив орла? — спитав Чень Чжень.
— З розваги, — відповів підліток.
— Ти ж учень середньої школи, хіба не знаєш, що слід охороняти тварин?
— Але ж орли крадуть ягнят, як же їх не вбивати? В Орхоні все одно багато щурів, тож якщо вбити навіть декількох орлів, відразу ж налетять інші із Зовнішньої Монголії.
Ян Ке запитав про місце проживання Бата й Ґасмаа. Підліток, указуючи на північ, сказав, що їхня родина — де найбільший кам’яний хлів, це — найдалі на північ за прикордонним шосе. Сказавши це, він швидко розвернувся на 180° і, навіть не обертаючись, помчав до гірських вершин, над якими кружляли орли.
Ян Ке й Чень Чжень раптом відчули себе гостями й чужаками в Орхонському степу — ніколи раніше не знане відчуження дедалі сильніше відчувалося в цей їхній приїзд.
— Поїдемо прямо до Бата, а інших не будемо навідувати, — сказав Ян Ке, — адже тільки поряд із ним ми не будемо почуватись тут чужаками.
Джип додав швидкості й помчав до прикордонного шосе уздовж добре знайомого їм давнього шляху, по якому в степу переїжджали на нові пасовища. Чень Чжень почав шукати на пагорбках байбаків, адже там скрізь виднілись виступи старих приступок біля байбачих нір, і трава там також була достатньо високою. Однак, проїхавши кілька десятків лі, він так і не помітив жодного байбака.
— Коли навіть діти мають дрібнокаліберні рушниці, то хіба тут знайдеш байбака? — зауважив Ян Ке.
Ченю залишалось тільки відвести від пагорбків погляд.
Джип проїхав повз декілька жилих будинків, однак собаки, які кинулись на них звідти, були дрібними і їх було мало, зазвичай лише дві-три, причому вони виглядали навіть меншими за «чорноспинних» вівчарок, що їх тримали пекінці на своїх дачах. Уже їх не лякали, як було раніше, коли проїжджаєш повз монгольську юрту, сім-вісім, а то й більше десятка, величезних собак з настовбурченими загривками, які відразу ж оточували чужака й кидались його вкусити. А собачий рик тепер був далеко не таким лютим, щоб налякати степових вовків. Ян Ке сказав:
— Не стало вовків — настала черга собак, не стало собак — настала черга боротьби, не стало боротьби — залишились тільки недбальство та занепад… Степові собаки, напевне, ще раніше пекінських, перетворились на «іграшку для людини».
— Я дуже сумую за Ерланом, — зітхнув Чень. — Якби він був іще живим, хіба усіх цих тендітних собачок називали б собаками?
— Коли в степу не стало вовків, інші ланки ланцюга також розірвались, — сказав Ян Ке. — Без вовків собаки перетворились на іграшку, а бойові коні — на «ноші» для мандрівників та тло для фотографії.
Чень Чжень потер око, щоб вийняти піщинку, що потрапила туди з вітром, і сказав:
— Ханьці нічого не знають про степ, навіть у нинішній політиці його функції зазначені неправильно — пріоритет віддається економіці ціною екології. Монгольські степи — це екологічний і живий екран для китайців, тож потрібно визначити монгольський степ, як особливий екологічний район, і спрямовувати сюди бюджетні субсидії, установити тут систему спецдопуску й суворо заборонити займатись тут сільським господарством чи промисловістю, а також припинити сюди в’їзд заробітчанам.
Джип в’їхав на колишню «дорогоцінну территорію» 2-ї бригади — весняне пасовище, де приймали окіт, однак перед очима тепер була сама строкатість — кольори голої землі, піску й трави змішувались в один, у повітрі літали порох селітри й жовті піщинки. Чень відчув сильну сухість в очах і, дивлячись на гори Хар Чулуут далеко на північному сході луки, дуже хотів, щоб Ян Ке повів машину прямо до їхнього підніжжя.
Ян Ке сказав:
— Я 20 років дивився по телевізору «Світ тварин», і чим далі дивився, тим більше хотів висварити тебе й себе, адже якби не ти, я б не заборгував так багато степові. У твоїх руках загинули семеро найкращих вовченят із самого серця монгольського степу, кожен з яких був цінним і рідкісним представником свого виду. А я став твоїм найліпшим спільником. Нині, коли мій син згадує про цю справу, то кричить на мене: «Дурню! селюку! нелюде!» Ех, з точки зору сучасних законів, моя відповідальність також чимала, адже я підтримав тебе, коли ми пішли руйнувати вовчу нору. Якби я не пішов, ти б один, напевне, не наважився йти серед ночі до вовків у гори. Той злочин, який скоїв у провінції Юньнань молодий інтелігент із Шанхаю, ще можна було виправити й повернути, і можна було віднайти ще одну таку ж милу доньку, чому я дуже заздрю. Однак наш із тобою злочин не можна виправити… Усе-таки краще мати доньку. Мій син удома — вовк, а як вийде на вулицю — навіть гірше вівці. Однокласники вкрали в нього три гаманці, а він навіть не наважився їм щось сказати.