Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
Чень Чжень, ляснувши по керму, сказав:
— Давай я поведу… Батька Біліґа немає вже 20 років, тож давай на власні очі побачимо ті лихі наслідки, про які він попереджав. Ми просто повинні повернутись в Орхонський степ і поклонитись Батькові. Крім того, якщо не зробити цього зараз, то Вовчикову нору може зовсім засипати піском. А старі нори — це єдиний слід, який залишили в цьому світі степові вовки, що панували тут тисячами років.
— Столітні нори — найбільш міцні, — сказав Ян Ке, — адже їх не змогли обвалити навіть сотні років. А тут минуло тільки двадцять років, тож вона, мабуть, ще ціла. Старі нори дуже глибокі, тож навіть за сто років вітер не зможе засипати їх піском.
— Я також скучив за Улзієм, — сказав Чень, — і дуже хочу його побачити та знову повчитись у нього «вовчої» науки та «степової» науки. Однак, на жаль, степ настільки поранив його серце, що після виходу на пенсію, він залишив його й виїхав до міста — поїхав жити до доньки й лікувати свою хворобу. У Китаї немає науково-демократичного механізму вибору кадрів на основі конкуренції, тож чесні й кваліфіковані кадри завжди залишаються «затиснутими». От і цей спеціаліст, яких мало в Китаї, який розуміється на всьому, що стосується вовків та степу, був таки остаточно похований. Як видно, піски системи ще страшніші від степових пісків, саме вони були справжнім джерелом піщаних буревіїв у степу.
Джип проїхав більше тисячі кілометрів по сухій землі й крізь гарячий вітер, і тільки коли обидві руки його водія згоріли до болю й чорноти, хлопці наблизились, нарешті, до Орхонського степу. На другий день машина в'їхала в Орхон. Оскільки Орхонський степ усе ж таки був глухим закутком і кордоном Великого уземчинського степу, вони побачили суцільне пасовище, правда, з поодинокими купками трави. Тож Орхон усе ж можна було вважати зеленим, однак при цьому непотрібно було дивитись униз — адже варто було тільки опустити голову, як степ ставав таким «прозорим», що було видно дно і можна було чудово розгледіти на ньому пісок і гравій. У минулому ж під густою травою був суцільний перегній зі старої трави, овечого та конячого посліду, на якому навіть росли тоненькі гриби з сірими шапками, схожі на паростки сої.
Тепер же, у розпал літа в степу, Чень Чжень раптом згадав давній вірш, у якому описується степ ранньої весни, і з гіркотою проказав:
— «Зелень видно тільки здалеку, а зблизька вона зникає!»
Друзі збентежились. Вони знали, що якщо проїхати далі вперед — буде давня тисячолітня річка, вода в якій сягала коням по коліно, а іноді навіть доходила до їхніх животів. Раніше переїхати цю річку по воді можна було тільки великою вантажівкою, а військовим джипам доводилось додавати газу і мчати крізь воду, тільки тоді вони могли за інерцією здолати річку. Коли в степу починався сезон дощів, то через цю річку на пасовище не доходила пошта, там скорочувались запаси зерна й туди не постачали товарів від півмісяця аж до цілого місяця. Поки Чень Чжень і Ян Ке вирішували, в який спосіб переїхати річку, «Черокі» досягнув її берега. Однак коли друзі подивились униз, вони замовкли. Виїжджаючи зі степу, вони запам’ятали стрімкий потік цієї річки, однак зараз вона обміліла, на місці її русла лишався тільки вологий пісок, каміння на сухій поверхні й декілька тоненьких потічків, схожих на дощових хробаків. Джип легко здолав річку, проте на серці в обох друзів ставало дедалі важче.
Невдовзі, проминувши річку, вони опинились ніби на степовому полі бою — скрізь на широких просторах Орхону впадали в око бетонні колони й залізний дріт. Джипу довелось їхати по коридору між огорожами з колючого дроту. Уважно придивившись, Чень Чжень визначив, що площа ділянок, огороджених залізними сітками, становить декілька сотень му, трава на цих ділянках набагато вища, ніж поза межами огорожі, однак все одно росте погано й можна побачити під травою пісок.
Ян Ке сказав:
— Оце і є так званий трав’яний кулунь.[177] Після того як сюди прийшла система підрядів на утримання худоби, кожна родина почала відгороджувати собі ділянки пасовища для того, щоб там приймати окіт, ці ділянки були недоторканними протягом трьох сезонів — літа, осені й зими.
— Хіба ж цієї трави достатньо? — здивувався Чень Чжень.
— Я чув, що в останні роки скотарі почали зменшувати кількість своєї худоби, деякі родини аж наполовину, — відповів Ян Ке.
Проминувши ще декілька кулунів, вони помітили, що на кожному з цих пасовищ посередині збудовані по три-чотири будиночки з червоної цегли й хліви, де приймають окіт. Однак у цей сезон у будинках ніхто не жив, над ними не піднімались стовпчики диму, а перед дверима не було ні собак, ні телят. Скотарі, напевне, погнали свої отари далеко в гори на нічийні луки. Чень Чжень, дивлячись на зашарований залізним дротом степ, сумно зітхнув і сказав:
177
Кулунь — закрите пасовище в монголів.