Знищення

Тож я знову дістала пістолет. Але там не було нікого — тільки кілька стільців, хисткий столик, килимок під ним і товсте скло, що лишилося неушкодженим. Скло самого ліхтаря лежало посеред кімнати, сліпе і сонне. Звідсіля увсебіч було видно на кілометри. Я постояла там хвильку, оглядаючи пройдений шлях: стежку, яка привела мене, тінь на тій відстані, де мало бути поселення, потім, праворуч, навпроти останнього солончаку, перехід до чагарів і покручених кущів, спотворених вітром з моря. Вони вчепилися в грунт, рятуючи його від розмивання, допомогли звести бастіон дюн, за яким починалися трав’янисті зарості. Звідти плавний схил спускався до чудового пляжу, прибою, хвиль. З другого погляду я примітила в напрямку базового табору, між трясовин і далеких ялин, тяжі чорного диму, які могли нічого й не значити. Але також я бачила в місці Вежі різновид власного світіння, щось подібне до переломленої фосфоресценції, про що нестерпно було навіть думати. Те, що я могла його бачити, те, що я мала з ним спорідненість, хвилювало мене. Я була певна, що ніхто з тих, хто лишився тут, — ні топограф, ні психолог, — не бачать цього містичного вихра.

Моя увага повернулася до стільців, стола, в пошуку того, що могло б мене наштовхнути на думку про… будь-що. За п’ять хвилин я вирішила витягти килимок. Під ним була квадратна ляда розміром метр на метр. Засув був врізаний просто в дошки підлоги. Я відтягнула стіл з дороги і жахливий скрегіт змусив мене зціпити зуби. Потім, поволі, на випадок, якщо хтось чигає на мене внизу, я розчахнула ляду, вигукнувши щось ідіотське, типу «В мене пістолет!», і направила в діру однією рукою пістолет, іншою — ліхтарик.