Знищення

Сходи чекали на мене, тамуючи наростаючу в мені нудоту, я попрямувала до них і стала підніматися. Тут я сховала пістолет, бо мусила балансувати рукою, але як би я хотіла мати автомат топографа! З ним я би почувалася безпечніше.

Це був дивний підйом, геть протилежний до мого спуску у Вежу. Тьмяне світло на сіруватій внутрішній поверхні стін було кращим за фосфоресцентне світіння Вежі, але я знайшла інше, що нервувало мене так само сильно, хоча й в інший спосіб. Знову криваві плями, переважно широкі смуги, наче кілька людей в спробі втекти знизу, від нападників, стекли кров’ю. Іноді краплі крові. Іноді бризки.

На цих стінах теж були написані слова, але геть не подібні на слова у Вежі. Переважно ініціали, трохи непристойних картинок і кілька фраз більш особистого характеру. Деякі довші натяки на те, що могло тут відбутися: «Чотири коробки їжі, три коробки медичних препаратів і питна вода на п’ять діб за умови економії, вдосталь набоїв для всіх за потреби». А ще — зізнання, які я тут не записую, але вони мали ту вагу й відвертість, яка буває лиш у записах безпосередньо перед тим, а то й в ту саму мить, коли людина вважає себе мертвою. Так багато потреб, так багато треба сказати — і все зведено до кількох скупих слів. Знайдені на сходах речі… відкинутий черевик… магазин від автоматичного пістолета… кілька запліснявілих пробірок зі зразками давно зіпсутими, а то й перетвореними на затхлу рідину… розп’яття, що виглядало здертим зі стіни… дошка для записів, дерев’яна її частина набрякла водою, а металева — червона від іржі… і найгірше з усього — напівзотлілий іграшковий зайчик із обтріпаними вухами. Можливо, щасливий талісман, який таємно взяли в експедицію. В Нуль-зоні не було дітей відколи опустилася межа, наскільки я знаю. Приблизно на півдорозі я вийшла на сходовий майданчик, який мав бути в місці, де я вперше побачила зблиск світла минулої ночі. Панувала тиша, наді мною не чулося навіть натяку на рух. Світла стало більше, оскільки тепер вікна були й праворуч, і ліворуч. Тут кривавий дощ раптово закінчився, хоча в стінах виднілися кульові отвори. Гільзи засипали підлогу, але хтось викроїв хвилинку, щоб змести їх під стіни, лишивши прохід до сходів майже чистим. Ліворуч лежав стос пістолетів і автоматів, деякі з них давні, деякі зовсім не армійські. Важко було сказати, чи користувався ними хтось недавно. Обдумуючи сказане топографом, я гадала, чи наткнуся на ґвер чи якесь подібне непорозуміння. Між тим, тут були тільки пил і пліснява, а крихітне квадратне віконечко виходило на пляж і очерети. Навпроти нього на цвяху висіла вицвіла фотографія в зламаній рамці. Брудне скло тріснуте і наполовину вкрите плямками зеленої плісняви. На чорно-білому фото двоє чоловіків стоять біля підніжжя маяка, поруч з ними — дівчинка. Навколо одного з чоловіків маркером накреслено коло. На вигляд мав років п’ятдесят, на голові — шапка з козирком. На важкому обличчі зблискувало гостре орлине око, ліве ж око губилося — чоловік дивився зизом. Густа борода ховала все, лишаючи лиш натяк на гостре підборіддя під нею. Він не усміхався — але й не хмурився. Я бачила достатньо доглядачів маяків, щоб одразу розпізнати одного з них. Можливо, пил дивним чином обрамлював його обличчя, особливості якого також сказали мені, що саме це був доглядач маяка. Або я провела надто багато часу в цьому місці, і мій розум прагнув відповідей, навіть на прості запитання.