Ген воїна
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ген воїна». Краткое содержание книги:
Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»).
І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.
Михайлов відійшов від хати метрів на двісті і прислухався. Нарешті до нього донеслися неголосні звуки — ніби чвакнула жаба, на яку наступили чоботом. Отже, заряди спрацювали…
Відстань до села Михайлов подолав швидко. «Ото морди будуть у другої групи, коли вони побачать тіла», — він навіть посміхнувся, коли уявив цю картину. Спецназівець заліг у бур’яні, просто біля пам’ятника солдату, і в бінокль почав розглядати хату в кінці вулиці. Із димаря йшов блідий димок, десь на подвір’ї чулося козяче мекання. «Це тут. Цікаво, хто ж тут такий жорстокий, що впорався з Куликом?» — у тому, що його колега з «Альфи» мертвий, сумнівів у Михайлова не виникало. Інакше керівництву не довелося би посилати ще й його сюди.
Глава 14
— Підйом, піхото!
Чужий голос, неначе постріл, увірвався в сон Василя. Він кліпнув очима і прокинувся. Навпроти нього за столом на лаві сидів військовий. На столі, спрямований дулом у бік Василя, лежав автомат.
— Ах ти ж!.. — Василь рвучко сів на ліжку і простяг руку до стіни, де зазвичай тримав карабін. Однак, замість сталі, рука наштовхнулася лише на стару ковдру.
— Ну-ну, — військовий поклав руку на спусковий гачок автомата і трохи підняв зброю над столом.
Василь побачив, що по його грудях вгору до голови поповзла червона цятка лазерного прицілу.
— Не треба, діду, нервувати. Невже ти думав, що я тобі твою пукалку залишу? — військовий хитнув головою убік.
Василь подивився туди і побачив свій карабін, що напіврозібраний стояв біля рукомийника. Поряд на підлозі купкою лежали набої.
— Як ти сюди зайшов? — запитав Василь.
— Не сміши. Теж мені, цитадель, — чоловік глядівся впевнено. Він так тихо потрапив у хату і так професійно роззброїв Василя, тож мав на це право. — Ну що, поговоримо?
— Нема мені про що з тобою теревенити.
— Немає? — військовий хижо посміхнувся. — А я так не вважаю. Запитання перше. Хто вбив Кулика?
— Кого?
— Військового, який гниє у сараї.
— Я, — зітхнув Василь. — Він до мене перший вдерся, я оборонявся.
Чоловік зосереджено розглядав діда.
— Насправді, в те, що ти його вбив, віриться важкувато, — нарешті похитав він головою.
— Та невже?
— Я його ще з першої чеченської знав. Ми таких, як ти, пачками клали.
— Значить, помилився твій дружок, недооцінив мене.
— Ну, припустимо. Питання номер два. Де ті, чий прилад стоїть у підвалі?
Обличчя Василя скам’яніло. Він відчував, що усередині закипає злість. «Марічко, не бійся, дитино, я тебе не здам, не здам».
— Я не буду розповідати щось людині, яка не розуміє й крихти того, що відбувається.
— Чому ж не розумію, — посміхнувся військовий, — добре розумію.
Вільною рукою він підняв із лави аркуш паперу формату А4 і показав діду.
Малюнок на папері був добре знайомий Василеві. Коло, всередині вісім променів, неначе вершини зірки. Внизу — два обличчя у шоломах з баранячими рогами. По центру — обличчя з висолопленим язиком. По всьому диску — купа пентаграм. Біля деяких — пояснення, записані рукою Марічки. «Знайшов таки…» — Василь почав швидко прокручувати в голові подальший напрямок розмови.
— Чого мовчимо? — обізвався військовий.
— Якщо ти про все знаєш, тоді навіщо сюди прийшов?
— Я виконую наказ. Моє завдання — зупинити те, що ви тут замишляєте.
— Ми? — дід засміявся. — Ані ми, ані ти, ані ті, хто віддають накази, нічого не можуть замислити або спинити. У тебе в руках календар. Календар, створений тисячі років тому. Він ясно вказує на те, що має ось-ось відбутися. Невже ти не розумієш?
— Я розумію, — військовий підвівся з-за столу, тримаючи автомат націленим на діда, — вони добряче промили твій мозок. Переходимо в другу фазу нашої розмови.
Військовий кинув папір на стіл і дістав із кишені телефон.
— Це у тебе для зв’язку з ними?
«Ах ти ж!» Василь сіпнувся, бо впізнав мобілку, яку залишила йому Марічка.
— Ну-ну, спокійніше, — військовий ворухнув автоматом і червона цятка прицілу знову опинилася на Василевому лобі, — не треба так нервувати.