Ген воїна
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ген воїна». Краткое содержание книги:
Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»).
І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.
Дяк кивнув. Чоловіки подалися через зруйновану вулицю до лісу. Метрів за п’ятдесят від місця, де мав бути росіянин, вони розійшлися у різні боки. Дяк почав обходити з правого боку, а Андрій з лівого.
Обережно, щоб не ламати гілок, Андрій продирався крізь ліс, час від часу завмирав і прислуховувався. Раптом попереду почулося специфічне клацання. Три звуки, пауза, потім знову три. Андрій клацнув пальцями і повторив позивний. Мабуть, Дяк щось знайшов і кликав його до себе. За хвилину Андрій уже був біля напарника, що лежав у кущах перед невеличкою галявиною.
— Дивись, — прошепотів напарник.
Андрій обережно визирнув і побачив на галявині людину. Сивий бородатий чоловік сидів під деревом. Він був лише в трусах. Голова, на якій виднілася запекла кров, безсило схилилася на груди. Руки, викручені назад за спину, охоплювали стовбур сосни.
— Овва, це щось новеньке, — прошепотів Андрій. — Схоже на приманку. Давай по-тихому оглянемо все навколо.
Чоловіки методично обстежили ліс у діаметрі з півсотні метрів. Росіянина не було, щоправда, кілька зламаних гілок вказували, куди він пішов. Андрієві навіть здалося, що росіянин навмисне ламав гілки і цим указував їм напрямок.
— Гаразд, Дяче, я підійду. А ти поки що тримай усе під прицілом.
Андрій поволі вийшов на галявину, тримаючи автомат перед собою. Нічого не відбулося. Він присів перед старим.
— Гей, чоловіче, ти чуєш мене?
Сивоголовий розплющив одне око. Праворуч від скроні до потилиці під волоссям виднілася глибока рана. Праве око запливло кров’ю.
— Він сказав, що ви… що прийдете.
— Хто?
— Кацап, хто, — дід намагався посміхнутися. — Він скинув одяг, бо підозрював, що десь є жучок, і тому ви йдете за ним.
— Правильно думав, — Андрій аж тепер побачив купу військового одягу трохи збоку від бранця.
Військові черевики також валялися поруч, тож тепер вирахувати росіянина неможливо. Андрій махнув рукою, і Дяк вийшов на галявину.
— Ти знаєш, куди він пішов? — звернувся знов до діда.
Старий мотнув головою, зібрав до купи усі свої сили і ледве чутно відповів:
— Т-тут недалеко є покинутий піонерський табір, йдіть у напрямку Копачів, там дорога одна. Він пішов за Марічкою…
— Хто така Марічка?
— Вона не тутеш… ня, — язик в діда заплітався, — вона прийшла, щоб розповісти правду.
— Яку правду?
— Правду про станцію, — дід трохи отямився, його погляд сконцентрувався на Андрієві. — Хлопче, ніякої аварії там не було.
Дяк, ще раз ретельно оглянув галявину, обійшов сосну, біля якої сидів бранець.
— Бойко, тут наручники, зараз я відстібну.
— Добре, — Андрій знову переключився на діда.
— Ні! — раптом скрикнув старий. — Кайданок не чіпай!
Проте наручники вже розчинилися, і дідові руки впали вниз, він за інерцією почав хилитися набік. Андрій навіть не почув, а радше відчув шостим чуттям, як десь поруч спрацьовує механізм.
— Дяче, лягай! — крикнув щосили і кинувся за дерево, до якого був прикутий дід.
Пролунав вибух.
Глава 21
У кабінеті генерала, окрім нього, перебувало ще двоє: кремезний, років під шістдесят, чоловік у військовому, і значно молодший, років до п’ятдесяти, — у цивільному.
— Ситуація дуже складна і не прогнозована, — генерал говорив не голосно, однак чітко. — Я розмовляв із Президентом, він повністю у курсі справи і надав мені повноваження для вирішення проблеми.
— Мені дзвонив Президент і підтвердив ваші повноваження, — сказав чоловік у військовому. — І все ж я не розумію, чому я — міністр оборони — і досі не в курсі подій? Взагалі, я вас вперше бачу.
— Припиніть, — обізвався молодший, — я, як начальник Служби безпеки, теж чомусь не в курсі того, що відбувається, тож давайте не будемо сперечатися, якщо не хочемо завтра піти пасти корів.
— Я попросив би вас підбирати слова! — обурився міністр оборони.
— Досить! — генерал ляснув долонею по столу. — Наче баби на базарі! Якщо ми зараз не втрутимося, то ані ви, ані я вже не будемо сидіти у своїх кріслах. А, можливо, взагалі ніде сидіти не будемо, навіть у тюрмі.
Чоловіки, насуплені, замовкли. Військовий дістав із кишені портсигар і, навіть не спитавши дозволу, закурив.
— Починаю з початку. Прохання не перебивати, якою б нісенітницею все почуте вам не здалося. — Генерал розвернув екран монітора у себе на столі так, щоб гості добре бачили, що на ньому. — Впізнаєте?