Ген воїна
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ген воїна». Краткое содержание книги:
Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»).
І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.
— Потім, — нетерпляче перебила жінка, — і що далі?
— Далі, — ложка, яку Василь саме підносив до рота, на мить завмерла, — далі він вмить, я навіть не зрозумів як, кинувся вбік і дав чергу в мій бік. Я також натиснув на курок і впав.
Дід відкинув сиве пасмо від правого вуха.
— Ось.
Самий кінчик вуха був неначе зрізаний, кров вже запеклася.
— То чого ж ти не сказав, що він тебе поранив! — Марічка підвелася і підійшла ближче, щоб оглянути вухо.
— Ой, поранив, називається, — дід посміхнувся, було видно, що йому приємна увага жінки. — Подряпав просто. А от я поцілив. І треба ж було… Одна куля — і десь під серце, мабуть. Я, може, з півгодини лежав, не вставав, боявся. Тоді підійшов, а він вже хрипить.
Дівчина оглянула вухо Василя, дістала з кишені якийсь спрей і побризкала. Дід умисне скривився, а потім посміхнувся.
— Та залиш ти, правда, дряпнуло тільки.
— Отож він бачив передавач, — Марічка знов сіла на лаву.
Вона відламала невеличкий шматок хліба і почала жувати скоринку.
— Точно, бачив. І навіть комусь дзвонив.
— Значить, часу у нас обмаль, — жінка встала. — Зробимо так. Я маю з’ясувати, хто він. Передавач поки не вимикай.
Василь також підвівся.
— Мерця поховати, чи як?..
— Поховаємо. Не проти ночі ж. Давай завтра, я повернуся під вечір і відтягнемо його до цвинтаря. А ти, може, зрання яму там десь вирий, ближче до лісу, щоб уваги менше привертала.
Старий хитнув головою, мовляв, зроблю як годиться.
— Ось, — жінка простягла Василеві свій телефон, — я вийду на зв’язок сама. Якщо ще щось трапиться, просто натисни на кнопку, вона тут одна. В разі чого, я зможу дистанційно підірвати передавач. Однак при цьому тут усе зникне в радіусі метрів п’ятиста.
— Ого! — Василь здивовано прицмокнув. — Таке маленьке, а так гахне?
Жінка мотнула головою і підійшла до сінешніх дверей.
— Вибач, Василю, що втягла тебе в це.
— Не вигадуй, дитино, я ж розумію, що ти не мала іншого вибору. Все одно, таке життя, як у мене, — не життя.
Старий подивився на телефон у своїй руці. Прилад не був схожий на звичну мобілку. Широченький, з темним екраном на всю площину, із одною кнопкою унизу.
— От же ж техніка пішла, і не розбереш, що до чого.
— Та й не треба нічого розбирати. Засвітиться — натисни кнопку, це я дзвоню. Щось станеться — ти натисни кнопку. Побачимось.
Жінка вискочила на двір, і за мить її постать розчинилася у сутінках.
Хмара майже цілком накрила село, повіви вітру посильнішали.
— Дощу ще бракувало до повного щастя, — пробурчав старий, прикрив двері і накинув клямку.
Глава 8
Андрій разом із Дяком уже майже пройшли запланований на сьогодні маршрут. Спочатку відвідали село Теренів, потім побігли лісом до залізничного полотна.
— Так, праворуч Іловиця, ліворуч Росоха, — проказав собі під ніс Андрій, розглядаючи карту. — Слухай, Дяк, тут річка Ілля, за нею вже наше урочище. Давай перебредемо, а на тому боці заночуємо, бо якщо підемо ночувати до Іловиці, то гак вийде порядний.
— Та мені, як солов’ю, — обізвався Дяк, — мені що крематорій, що профілакторій.
— Тоді — підйом!
Чоловіки швидко перебігли насип залізниці і зникли в лісі. Марш-кидок та переправа зайняли у них майже три години.
— Дивись, синку, як утопишся, додому не приходь, — пожартував Дяк. Він намагався вилізти зі штанів АЗК, в яких форсував річку, послизнувся і, як куль, упав на п’яту точку.
— Не вбийся, вояко, — Андрій також зняв костюм, склав його і примостив згори наплічника. — А ось тобі й ніч.
Темрява вкрила ліс, коли чоловіки підійшли до озера біля села Іванівське.
— Все, тут падаємо, — Дяк присів на поламане дерево, — і так сьогодні добре гайнули.
Андрій посміхнувся. Він відкрив наплічник, витягнув гамак. Те саме зробив і напарник. Чоловіки повісили їх разом між двома старими деревами: коли вночі вони ляжуть, то будуть спиною до спини, і у кожний матиме майже сто вісімдесят градусів для огляду.
— А тут у лісі що водиться? — спитав Дяк, напинаючи світловідбивну тканину між кущами, де мав розвести багаття.
— Ну, собаки радіоактивні, мутанти, — обличчя Андрія було вкрай серйозне, та він таки не витримав і засміявся.
— От, ти дурне, — і собі розсміявся Дяк, — я ж серйозно!
— Теоретично тут можуть водитися вовки та кабани, — Андрій витягнув баклажку, налив із неї трохи води у плескуватий військовий казанок, розчинив суповий пакет і підставив ближче до місця, де мав розпалити багаття, почав ламати сухі гілки.