Ген воїна
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ген воїна». Краткое содержание книги:
Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»).
І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.
Коли пристрій запрацював, Марічка попередила Василя, що сигнал можуть перехопити і прийти поцікавитися, що тут відбувається.
— Та хто там прийде? Може, пришлють дільничного, — заспокоював жінку старий, — я йому покажу стару радіостанцію, що військові колись покинули. Скажу, що перевіряв.
Старий витягнув із кутка сіней величезну стару радіостанцію з довгою антеною.
— Ось. Колись я її у Копачах виміняв, хотів налагодити, щоб з Чорнобилем зв’язок тримати. Вона навіть вмикається, але не працює. А потім, коли мобільника купив, то плюнув на неї. А тут може й згодитися.
— Я думаю, якщо хтось сюди прийде, ти навряд чи його обдуриш цією цяцькою. Сподіваюся, я отримаю відповідь раніше, ніж хтось з’явиться.
Однак вона не встигла. Спершу прийшов один росіянин, а тепер і другий. Те, що людина, яка розмовляла з нею по телефону, була з ФСБ, вже не викликало сумнівів — комп’ютер автоматично відсканував розмову, перевірив усю наявну інформацію. Тепер на екрані перед Марічкою висвітились фото і особиста картка прибульця.
— Іван Михайлов. Підполковник ФСБ. Група «Альфа Д1», — Марічка зчитувала інформацію з екрану. — Отож Росія точно в курсі справи. Можливо, вони не лише перехопили сигнал, а й змогли його розшифрувати.
Вона підвелася з-за столу і підійшла до стіни, де також висів календар Майя, тільки не у вигляді схеми. Це було кольорове фото кам’яної пластини, знайденої у поселенні індіанців. Жінка провела долонею по фото.
— На жаль, занадто довгий період, занадто довгий. Не треба було відкладати все так надовго, — Марічка похитала головою. — Та тепер уже пізно щось говорити.
Вона підійшла до комп’ютера і активувала програму.
— Вибач, Василю, що так сталося, однак вибору у мене немає, — Марічка ввела код і натиснула кнопку підтвердження.
Глава 16
Андрій із Дяком залягли на узліссі біля в’їзду до села. На те, що попереду село, вказувала лише прошита тріщинами в асфальті дорога, що плутала серед лісу, та стара табличка із затертим написом «с. Корогод».
— Майже на місці, — Андрій роздивлявся дорогу в бінокль.
Він дістав планшет і подивився на цятку. Росіянин перебував кілометрів за п’ять попереду і трохи праворуч.
— Так, Дяку, ось тобі планшет, хай буде у тебе, я вже вивчив. Підемо з двох боків, — Андрій тицьнув у карту. — Я — прямо дорогою і зайду зліва. Ти шуруй отут чагарником і заходь з правого боку.
Дяк глянув на планшет і кивнув.
— Стріляй одразу. Живим його брати не будемо, — Андрій перевірив зброю, клацнув затвором.
— А якщо трапляться інші люди?
— Із іншими важче, — замислився Андрій. — Їх «знімай» тільки тоді, коли будуть озброєні.
У цю мить із боку села пролунав потужний вибух. Вдалечині над деревами піднявся стовп пилу. Чоловіки перезирнулися.
— Плани міняються!
Вони зірвалися з місця, автомати тримали перед собою і перебіжками кинулися в село.
Глава 17
Генерал сидів за столом у кабінеті. Його шалену напругу видавали зблідле обличчя та жилка, що шалено пульсувала на лобі ближче до скроні. Тридцять хвилин тому йому телефонували з Москви. Він добре знав цей голос. Голос, який на відміну від голосів політиків із телевізора, дійсно ухвалював рішення, віддавав розпорядження і, фактично, керував у тій Москві. Перед тим як розпочати розмову, співрозмовник попросив увімкнути комп’ютер і переслав документи. Лише після цього генерал зрозумів, що серйозні проблеми матимуть усі.
— Ви розумієте, — сичав генерал у трубку, — що вся ця історія — не просто приватні справи Росії? Ви приховали інформацію від керівників інших держав, а тепер обгидилися і намагаєтеся на мене тиснути.
— Я, як, до речі, тепер і ви, — спокійно відповів голос на іншому кінці дроту, — не мав вибору. Ми не можемо санкціонувати зміни політичної мапи світу. Тим паче не можемо спрогнозувати, як на все відреагують Сполучені Штати, Китай, а особливо, країни Близького Сходу. Почнеться хаос. Якщо за сорок вісім годин вам не вдасться виправити ситуацію в зоні, ми вимушені будемо втрутитися, — правив голос.
Генерал відірвав руку від комп’ютерної мишки і припалив цигарку.
— І що ви зробите? — він майже зірвався на крик. — Скинете бомбу на зону? Влаштуєте у нас тут нову Хіросіму, майже у центрі Європи?
— Ми не виключаємо і такої можливості. Все одно зрештою так буде краще всім. Отож сорок вісім годин. Я чекаю на ваш дзвінок.
У трубці залунали короткі гудки. Генерал підхопився з крісла і щосили кинув слухавку у протилежний бік кабінету. Пластмасовий снаряд влучив у двері і розлетівся на друзки. Наступної миті у селекторі почувся голос секретарки Наді: