Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
Святослав біг, високо піднімаючи ноги та подеколи стрибаючи, щоб не загрібати сніг чоботами, і зі здивуванням, потім надією, а врешті й радісною впевненістю чув, що звук мотора ніде не дівається, стає яснішим і лунає тепер вже з одного й того самого місця понад битою дорогою, неначе на когось чекаючи. Зовсім скоро він побачив і джерело цього звуку — посеред дороги стояла вантажівка, тож Святослав, щоб привернути до себе увагу, гукнув та помахав рукою.
З машини подорожнього помітили — Святослав зауважив, що з кабіни вийшов якийсь чоловік, а за мить до нього приєднався ще один, стрибнувши з кузова. Пробігши ще кількасот метрів, Святослав розгледів, що чоловіки були вдягнуті у військові шинелі. «Напевно, заблукали», — подумав він.
Ще за хвилину Ліщинський побачив, що в кузові вантажівки повно людей і подумав, що може й не влізти. Але хіба багато місця треба молодому хлопцеві, який до того ж кілька місяців харчувався лише сушеною рибою та хлібом?
Коли захеканий Святослав зупинився у кількох кроках перед вантажівкою, він перевів подих, а потім привітався до мовчазних військових, що дивилися на нього уважно і зосереджено.
— Доброго дня!
— Здравія жилаю, — примружився той, що стояв ближче і на малинових петлицях шинелі мав одну шпалу. — Ви мєсний?
— Що? — не одразу зрозумів хлопець. — А, так.
— Докумєнтікі папрашу, — сказав військовий колючим голосом.
— Документи? Я зараз. — І Святослав слухняно поліз до внутрішньої кишені, помітивши, як напарник військового із двома ромбами на петлицях, поклав руку на приклад машинового пістоля, що висів у нього через плече.
Той, що зі шпалами, вочевидь, був старшим, і саме він взяв до рук папір, простягнутий Святославом.
— Степан Загута. — Прочитав він з натугою польські літери.
— Шагута, — виправив Святослав і подумав, що Степан таки мав рацію. Шагуті, місцевому мешканцю, простіше буде пояснити недовірливим військовим, що він тут робить. Це вам не Святослав Ліщинський, студент зі Львова та син сотника армії УНР.
— Шагута, — протягнув старший і підніс посвідчення ближче до очей.
— Я з Пліхова, — поспішив розвіяти підозри Святослав. — До Урмані добираюся.
З кабіни вантажівки визирнув шофер. Він теж був військовим із малиновими петлицями.
— Плєхов там? — Старший лаконічно вказав пальцем у сторону, куди вели хлопцеві сліди.
— Так.
Шофер присвиснув:
— І чо? І как я туда праєду-та?
Старший навіщось поліз до внутрішньої кишені. Витягнувши з глибин сірого папірця, він взявся уважно вивчати його зміст, водячи пальцем по рядках.
— Слушай! — врешті ляснув він по написаному. — Так там толька аднаво забрать нада-та.
— І чо? — здивувався шофер. — За аднім отета по снєгу хуячіть-та? І застрять там нахуй чо лі?
Святослав посміхнувся мимоволі — аж надто комічним виглядав цей діалог. Тим більше, що він, галичанин, ще не встиг призвичаїтися до питомої російської лексики.
— А ти точна із Плєхова? — перепитав старший.
— Точно, — підтвердив Святослав.
З кузова вантажівки за розмовою спостерігали пасажири. Судячи з одягу, це були не військові, а місцеві люди. Дехто тримав на колінах клумаки чи валізи.
— А фамілія твоя, гріш, как?
— Лі… тобто Шагута, — відгукнувся Святослав. — Степан.
— Нє тот, — звірившись зі списком зауважив старший.
— А какая разніца? — сплюнув на сніг автоматник. — Тот. Нє тот.
— А іть правда, — зрадів чомусь старший. — Ну ти, Шурка, галава!
І обернувся до шофера:
— А сержант-та — галава?
— І чо? — не зрозумів той.
— А нічо. Відна шо с Урала — чо да чо. Кака нахуй разніца? Напісана — аднаво с Плєхава прівєзть. Так ми і прівєзьом. А тот ілі етат, кака, нахуй, разніца.
— А я чо? — пересмикнув плечима шофер. — Мойо дєло, знай єхай. А старший пусть сам решат.
— Афармляй, карочє, — кинув у бік автоматника старший.
Той пересмикнув затвор.
— В кузов! Бєгом!
Святослав мимоволі відступив на крок:
— Я не поїду, — промовив він розгублено. — Мені не в той бік. Мені до Розгадова. — і махнув рукою у протилежному напрямку.
— Бєгом, кулацкая морда! — військовий боляче тицьнув дулом свого машинового пістоля просто у груди хлопцю.
— Я...
— По щоту трі стріляю, — прошипів автоматник. — Раз...
І Святослав покірно поліз до переповненого кузова вантажівки.
* * *
Він ліквідував її нічні сорочки. Бо хотів мати постійний доступ до тіла і не терпів навіть нитки, яка б заважала цьому. Його руки торкалися її постійно, і могли почати більш глибокі дослідження у будь-який момент — опівночі чи під ранок, коли дрімота змішує в одне сон і реальність. Якщо немає сорочки. І її не було. Уляна з дитинства звикла спати в нічній сорочці, а взимку навіть у піжамі — однак зараз було літо, Київ млів від денної спеки та нічної задухи, крім того Настуня була у мами. Тому Уляна не протестувала.