Забудь-річка

— Ти оптимістка, — підсумував Степан.

— Так, — Уляна була цілком серйозною, немовби переконувала сама себе. — Я оптимістка. І не буду кричати «пропало всьо» тільки тому, що президентом вибрали не того, кого я хотіла. Тим більше, що сама не знаю, кого хотіла.

— Будеш слухати промову?

Вона посміхнулася:

— Я оптимістка, а не мазохістка. Ходімо краще десь на каву.

Вільних місць у кав’ярнях було доста — мало хто з приїжджих роззяв розумів київський кайф неспішного кавування. Уляна повередувала трошки, переходячи із закладу у заклад, але врешті знайшла те, чого хотілося зараз — затишний столик у закутку, тиху музику і аромат меленої кави.

— Мені, будь ласка, капучіно, — замовила вона.

— Для мене американо, — сказав Степан і коли офіціант, цибатий київський «мальчик», пішов виконувати замовлення, додав. — Бачила б ти, з яким обличчям американо приносять у італійських кав’ярнях.

— А польську каву? Або цю страшну, фільтровану по-німецьки?

— Такого у них взагалі нема. Зате є така, що на ковток не вистачає. Як наркотик. Я навіть еспресо не розумію — що його там пити. Я ж у Сибіру виріс. А у нас там п’ють чай. Відрами п’ють. Знаєш, як говорять? «Чай не пйош, откуда сіла. Випіл чай, савсєм ослаб».

Уляна посміхнулася:

— Невже кави зовсім немає?

— Ну як тобі сказати. У нас було «кофе». Така світло коричнева каламутна бурда. І наливали її у столовках з чайника у стакани. Мама для батька чудом іноді доставала справжню і молола її вручну, але мені не давали, бо малий був.

Наче навмисно, щоб довести кавові переваги Києва перед далеким Сибіром, саме у цей момент повернувся офіціант із двома чашками темного напою з бежевою пінкою та мигдалевим печивом від закладу на блюдцях.

— А як виріс, теж не давали?

— А як виріс, то батька вже не було. Помер, коли я вчився у п’ятому класі. Табори, знаєш, здоров’я не додають.

— Дякую, — відпустила офіціанта Уляна та провела поглядом його астенічну постать із по моді обвислими на заду штанами. Потім, неначе для контрасту, поклала долоню на міцну чоловічу руку поруч. — Ти любив батька?

— Це складно… — Степан замислився. — Він помер, коли я ще підлітком був. У такому віці хлопці ще батька не дуже відчувають. Суворий, вимогливий, що там іще… Я більше з маминих розповідей про нього знаю. Вона говорила, що як носила мене, батько був упевнений, що буде син і одразу сказав, що теж буде Степаном. Вона питала: «А як буде дівчинка?», — а він співав: «А як буде хлопець, буде воювати, а як буде дівка, то вижену з хати». Мати дуже ображалася, бо, як усі жінки, хотіла доньку. Але вийшло усе по-його.

— А чому саме Степан? Родове ім’я?

Степан стенув плечима:

— Не знаю. Він по батькові Осиповичем був. Степан Осипович.

— Йосипович, — автоматично поправила Уляна.

— Та ні. Мама завжди говорила саме Осипович. Казала, що на Галичині кажуть Осип.