Забудь-річка

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? — жартівливо штовхнув приятеля у плече Святослав.

Обидва розсміялися. Жарт був зрозумілий тільки бережанським гімназистам. А також тим, хто знав, що польський маршал і головнокомандувач Едвард Ридз-Смігли, на якого поляки покладали стільки сподівань, свого часу закінчив Бережанську гімназію, і на честь цього непересічного факту вона навіть носила його ім’я. Звичайно, лише до минулої осені, коли перетворилася на просту і безіменну радянську школу.

— Поляки мают оптимізм. Як Едвард Смігли не поміг, то Владіслав Сікорскі допоможе точно. Най я тільки пригадаю, чим вони си відрізняют.

— А москалі тим часом вивозять їх до Казахстану.

Степан тільки рукою махнув. Після вбивства батька він втратив до поляків будь-які сентименти — якщо б навіть колись і мав їх.

— Але найгірше, що не тільки їх. Павло... пам’ятаєш Павла? Ну, той, комсорг, що ми з ним у Недзюлки були. Він каже, що Цуга заарештували.

— Цуга? — як і всі гімназисти, Шагута добре пам’ятав колоритного Йогана Зугаєвича фон Доліва. — Та кинь. Він же українець.

— Отож. І здається, це — перша ластівка.

— Що ж їм такого Цуг зробив?

Святослав знизав плечима:

— Павло каже — рознарядка. План по арештах. Стільки-то селян. Стільки-то інтелігентів. Поляків. Українців. Як скажуть. А кого саме — то вже тут підбирають.

— Мо’ й подумали, що німець.

— Так з німцями ж тепер дружба. Фройндшафт.

Двері до хати відсунулися і до сіней визирнула, як завжди, сувора на обличчя пані Марта.

— Ідіт вже до хати. Ой і накурили ж! Най вас качка копне! — вона помахала долонею, символічно відганяючи дим, і швиденько причинила двері.

Степан ретельно затоптав недопалки.

— Давай про арешти в хаті говорити не будемо. Потім якось.

— То звісно.

— І про твоїх я сам скажу. Мама не будуть проти, але я краще знаю, як їй сказати.

Ну а за дверима на чоловіків вже чекав щедро накритий стіл. Софійка у кутку годувала маля.

— Беріт бануш, — пригощала міського гостя пані Марта. — В нас зараз молоко не забирают, то ми як тамті хлопи влітку на полонині — і сир варимо, і п’ємо, а воно доїться і доїться. Двійко корів восени отелилося. Молока, вершків, сметани — хіба с ми двоє подужаємо?

Святослав тільки руками розвів:

— Ну, як ці совіти таке роблять? Отут — всього повно. А в Бережанах навіть хліба катма.

— Вни годні тіко зробити, аби с і ту хліба не було ніц, — озвався Степан, який у розмові з мамою теж тримався гуцульської говірки. — Шляк би їх трафив!

Пані Марта несхвально скривилася, почувши синову лайку — ще й при гостях. Але зауважувати не стала — може, саме тому, що при гостях, а може, через те, що син у хаті був тепер не тільки сином, а перш за все ґаздою.

— Певно, тєжко вам було уліта, пані Марто? — запитала з кута Софійка.