Потопельник у рожевих рукавичках

Соломія стояла біля вікна, ззовні прикритого дерев’яними заслонами. Друге вікно цього чужого маленького будиночка було заґратованим. Двері зачиненими.

Спиною до Лободи, звичайно, не знаючи про те, що вона в кущах, голомозий чоловік у дорогому спортивному костюмі зачинив двері на кілька замків. Він сів на велосипеда. Нарешті, зник в кінці пустої вулиці. А Соломія для надійності почекала зо чверть години.

Дерев’яні заслони (не так, правильно — віконниці, а російською — ставні) було защеплено на звичайний гачок. Вона відкинула його. Скло не заґратоване.

На світанні, коли Лобода запитала в капітана Зорича, як би довідатися, де у Містечку знаходиться дача Степана Кравченка — опер, на диво, не з’ясовуючи, нащо воно їй, відійшов набік, зателефонував, треба розуміти, до колег із сусіднього райвідділу. І розповів, що кооператив «Зелений» у Містечку єдиний, і знайти садибу Кравченка просто.

Ділянки решти шестисоточників будинків практично не мають. У маленькому місті, де й так половина живе в приватних домах, дачі непопулярні, тут, в кооперативі, люди мають додаткові городи, й спорудили біля них крихітні врем’янки, а то й просто навіси. А Степан Петрович побудувався. Причому, зробив дивний плаский дах, і кажуть, що це виглядає як дерев’яний кубик, ще кажуть — «бункер»…

Капітан, ніби опам’ятавшись, нарешті запитав: «Треба розуміти, взнати про усе це в Поліни Степанівни ви чомусь не схотіли? Та гаразд. Як би там не було, що б вам не здавалося, мусите повідомити мені. Без фантазій, і взагалі, без фокусів».

Лобода відговорилася тим, що обіцяла пізніше приїхати у відділок — «я наразі спробую упорядкувати свої фантазії».

— Є у вас, маю на увазі, в вас самій, щось переконливе, — опер чи то похвалив Соломію, чи покепкував з неї.

Впорядковувати фантазії Лобода вирішила дією. Сіла за кермо, подалася у Містечко. Розшукала дачний кооператив. Дочекалася справжнього ранку.

І тоді, недобрим словом згадуючи власну неспортивність, подолала паркан. Вмостилася в кущах. Звичайні порічки, ще без ягід. Якщо на хвилину прилягти, подивитися знизу — вимальовується справжня фантазія. Щоправда, світла, принадна. Гілки, вкриті чітко вирізьбленим листям — ніби звивисті вулиці маленького теплого міста, кожний листок — зелений будиночок. Добре у цьому місті, там нікому не болить, нікого не ображають.