Потопельник у рожевих рукавичках

Нагорі, у бункері, билися. Відчайдушно, з гарчанням. «Ага!» — викрикнув високий голос, неподібний ні до того, яким Кравченко вбивав свої лекторські цвяхи, ні до того, яким ніс маячню про призначення. Проте верещав саме він. Удар у підлогу, а через хвилину Лобода почула інший звук — тріск, ніби щось розлетілося на друзки. І Віталій глухо, кілька разів, видавив: «блядь, блядь…».

У підвал (ось він, справжній бункер!) звалилося важке і велике. Соломія й не знала, яким чином їй вдалося відкотитися до стінки. Згори гупнула кришка, нанизу запанувала цілковита темрява.

Через кришку слова голомозого доносилися невиразно. «Очищу світ від вас… Від скверни… Свого не віддам… Засію чистим сім’ям те, що є моїм…» Кроки віддалялися.

На долівці Віталій застогнав крізь зуби, голосно проковтнув слину, заговорив:

— Шановна Лободо, як ви тут, він пошкодив вам? Ви на ногах? Тут обов’язково є вимикач. Якщо можете, шукайте. Я — зараз, я при тямі, лише помацаю кістки, ось, ось…

Соломія нарешті піднялася. Мовчки почала водити долонею по стіні, навпомацки перейшла до іншої, вдарилася коліном у якийсь предмет, рукою почула над ним клавішу. Огидне, мертво-синювате, так зване денне світло залило підземелля. Виявилося воно невеличким, навіть затишним, якби не це неприємне освітлення. Те, на що наткнулася — широка канапа, з подушками, під пухнастим пледом. Якісь книжки — просто на підлозі. Квадратний отвір у стелі, наразі зачинений. На підлозі, на такому ж за розмірами квадраті, уже не лежить, а сидить Вітася.

— Без істерик.

— Я, в принципі, не схильна до них.

— А може я це собі? Він би, курвій, мене фіг заламав, але зацідив якраз по пораненій нозі, офігенним черевиком, я упав, поки сичав від болю, він мене і…вкотив. Ось так, шановна Лободо.

— Ви обіцяли, що розкажете, чому ніколи не називаєте мене на ім’я…

— Та розкажу. Якраз для підняття настрою. Бачите, шановна Лободо, мій татко назвав Соломією нашу найголовнішу козу, такого собі неформального лідера козовства. Її завели, коли він надивився мюзикла, по Гоголю, там, де Вєрка Сердючка Солoxy грає. Назвав Солохою, а потім почав ласкаво Соломійкою кликати. Ваші, до речі, в курсі, регочуться. Минулоріч, це мені Леся розповідала, ви якраз від своєї тезки панічно тікали. Ось так, шановна Лободо.

— Дивіться! — Соломія тицьнула пальцем у протилежний від канапи бік. Коло стіни стояв червоний рюкзак. Вона уже збиралася заглянути, що всередині, але…