Потопельник у рожевих рукавичках

У Нижніх Боках, у правденківській хаті, компанія якось собі жила. Не так, аби дуже весело, проте… Якось собі жили, а короткі канікули, що в скаженому вирі поєднали страшну смерть Сергія, дзвінке щастя весняної Росі, тривогу, пасторальні походи малечі до лошати та пігів-пігів — добігали кінця.

Капітан Зорич знову запросив Ігоря. Онищук взяв участь у процедурі опізнання підозрюваного.

— За законом суб'єкти для опізнання мають бути схожими. Але вийшла чухня, бо двоє хлопців, хоч і відкинулися на стільцях, позакривали очі, але видно, що грають, значить вони і є підсадні. В третього голова відкинута й повіки опущені зовсім по-іншому, ще й слина капає. Ясно, що він і є наркоша, той, що дівку у березні притопив… А раніше я його ніколи не бачив, так оперу й сказав.

Віталій (цього разу він не послав з молоком Дена, приніс сам) розказав Лободі, що відразу ж після цього слідчого експерименту наркомана перевели у лікарню.

— Палату стережуть, але Зоркий каже, що той навряд чи і з ліжка встати годен. Ні, шановна Лободо, не понівечили, а таким його цього разу й узяли — сильний передоз, на межі коми. Зрештою, справу по студентці і так завершено. Знайшли докази, так, це він, сволота. Інтернет-знайомство, листування, всяке таке, він там гнав дівчині психоделічну пургу, він не зовсім дурний, ну, й з претензіями на філософію. Вона приїхала на побачення. На його мотоциклі рвонули на Рось… Коли його вперше затримали, він при пам’яті був, казав, що посварилися, «вона мєня оскорбіла», може, і вдарив, не пам’ятає, але тіпа поїхав геть, не душив, не топив. Та кажу ж, докази уже зібрали. Але зараз він у такому стані, що далі допитувати ніяк…

Романія Василівна відповіла на дзвінок Ігоря і переказала вітання «Дарині та її мамі» так, ніби зналася з ними усе життя.

А щука із свіжої стала цілком мороженою. Її засмажили, проте, без усілякого піднесення, кавалки порозвалювалися на старій пательні, в результаті риба виявилася несмачною, занадто сухою, чи що?

Перед вечором, на який Ліна призначила побачення студентській приятельці, цій Тані, Лобода знов озадачила Зайця.

— Зайчище, ти чудо. Так класно вивів розмову на Лінчину адресу в Містечку, ця ніби суперечка, чи міг таку струнку чорнявку бачити твій приятель у подвір’ї на вулиці Кропив’яній. «Як це у Містечку такої нема? Він казав, Кропив’яна, номер три, там у нього хтось мешкає! Ага, ти мешкаєш деінде?» — словом, п’ять балів. І зі своєю прогулянкою добре викрутив, мовляв, закортіло для підняття настрою прокататися собі на «Ренусі» до Моринців… Клас у тім, що ніхто в компанію не напроситься, всі не раз були. Але стривай, якби Лесечка потім спитала про враження від Шевченкового села?