Потопельник у рожевих рукавичках
- Автор: Котовський Андрій
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Арій
- ISBN: 978-966-498-516-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Потопельник у рожевих рукавичках». Краткое содержание книги:
Серед шанувальників класичного детективу однією з улюблених героїнь, поза сумнівами, є міс Марпл безсмертної Агати Крісті. І ось, нарешті, в сучасній Україні у неї з’явилася молодша сестра.
Ця книга — справжній детектив. Без втручання потойбічних сил, без розпливчастих припущень. Герої та антигерої «Потопельника у рожевих рукавичках» та «Кота без чобіт» живуть серед нас, тут і зараз. І розв’язати ребус злочину можна лише за допомогою власного розуму та сміливості.
І ще, ще, таке ж сплутане, навіжене. І — нав’язливий мотив розтятої голови.
Годі було намагатися прочитати усе. Соломія вихоплювала рядки. А перед тим, як зануритися в це словесне трясовиння, вона відчинила внутрішні двері, мало ж тут бути ще одне приміщення, те, із заґратованим вікном.
Ага, щось на зразок кухні-передпокою. Вхідні двері замкнено. На круглому білому столику — блендер із залишками огидної рожево-сіруватої суміші. Стривайте, чого ж огидної? Поряд, на скляній тарелі, виблискують великі рожеві трускавки. Рідина в блендері, це всього-на-всього молочно-ягідний коктейль. Трускавки зараз офігенно дорогі. Чи скуштував вже малий Богдан цієї весни хоч ягідку?..
Лобода притьмом повернулася до комп’ютера. Була впевнена — знайдеться ще один цікавий файл. Куди перекачано кілька сторінок з маячні про народження Бога. І закинуто в текст рядки про пристрасть до батька, ті, які нібито вийшли з-під пальців Ліни.
Соломія не помилилася. Вона знайшла, вона побачила й це.
Але тут — опа! — у бункері раптом стало темно. Хтось, з подвір’я, різко зачинив дерев’яні віконниці.
Втікати нікуди. Отже, не мало значення, чи зрушиться вона з місця. Проте, Лобода інстинктивно піднялася, вийшла з-за стола. Тепер вона стояла на дивному квадраті підлоги, на який звернула увагу, коли тільки-но потрапила в бункер. Дошки тут були такими само, як всюди, проте, це був саме виокремлений чималий квадрат, його межу з усіх боків позначала виїмка, неширока, але глибша за звичайні стики дошок.
Зараз було не до спостережень, це тоді, коли Соломія оглядала кімнату, вона зауважила, що поряд з квадратом лежить схожа за розміром, «плаха», чи як це назвати? Також квадрат, але вищий, прикріплений до підлоги металевими петлями. Ніби кришка роялю. Що це? «Для подіуму чи постаменту занизько», — подумалося тоді.
А зараз стало не до жартів. Клацнули замки вхідних дверей. Пролунали кроки. Перед Лободою, затуляючи їй шлях на вихід, став Степан Петрович.
— Отже, нишпоркою виявилася ця руда… — Він говорив ніби сам до себе.
Соломії видавалося, що усе вона спостерігає збоку. «Чудеса. Хтось посудом грюкне — здригаюся, про індика годі й згадувати. А тут — якась відокремленість. Ніби дивлюся кіно. Ніби — не мій віз, не мій перевіз, най туркоче, куди хоче. Тому і страху майже нема». Наступна думка була більш конструктивною. «Треба спробувати перехопити ініціативу. А там — як піде».
— Доброго дня, великий Батьку! Хоча, інколи Ви називаєте себе вічним Батьком, скажіть, що є більш правильним?
«Як піде» — виявилося занадто позитивним припущенням. Бо не пішло, полетіло… Голомозий різко штовхнув Соломію у груди обома руками.
Коли Лобода була підлітком, інколи її називали рудою бестією. Та треба розуміти, це за гострий язик, бо битися — Соломія й в школі не билася. Отож, втратила рівновагу, гепнулася задом на той квадрат підлоги. І він… О, Божечку! Поїхав униз. Разом з нею.
Господар бункера, не спускаючи очей з теракотового сарафана жінки, яка підступно пробралася у його потаємний світ, спритно крутив невеличке колесо, таке собі кермо, вмонтоване у книжкову полицю. Соломія обіруч схопилася за краї підлоги, що відпливала. Голомозий (о, які ж маленькі відстані у цій кімнаті!), не відриваючись від колеса, вдарив її по руці грубою підошвою свого черевика. «Добре, що по лівій», — майнула думка, загалом, недоречна.
Опускалася в темряву. Це тривало недовго, квадрат, з рипінням, подолав усього зо три метри. Пристрій загальмував на якійсь долівці.
Темрява глухою не була, нагорі ввімкнули світло, й воно впало сюди, через отвір над головою Лободи.
— Тепер говоритимемо. Із зайдою, якого прибрав, я поговорити не встиг. А хочеться розповісти про призначення, особливо тим, хто піде у безвість, і не завадить мені призначення виконати!
Нили, просто скімлили пальці лівої руки. Напівсидячи-напівлежачи, Соломія сперлася на праву.
— І яку Афіну-Палладу для себе, бо в Зевса інша історія, ви сподівалися роздобути з чоловічої голови? Той, як кажете, зайда, він же не Бог, і явно не споріднена жінка, у лоно якої кортить увійти. Що можна знайти у його голові? Невже ви запліднили мужика, великий Батьку?
— Не торкайся своїм язиком того, що не для тебе, ідіотко. Я не розтинаю пусті черепушки, я прибрав його як сміття, не заглянувши туди, де нічого немає. По-лі-на. Ось Паллада! Не з голови з’явилася, але, але… Може бути наступний віраж, і те, що має з’явитися, проросте з її чрева у голову, може…
Лободі було важко втямити, скільки часу тягнеться цей неймовірний діалог. І що станеться, коли розмова скінчиться. Голомозий почне битися в істериці, чи як таке називається в психів? Полізе піна, він там, нагорі, буде качатися підлогою, втратить свідомість? Чи ні, він просто подасться кудись, лишивши її здихати у підвалі свого бункера. Або наважиться сплигнути сюди, і почне… Так, почне вбивати її. Як почне, так і закінчить, це зрозуміло.