Крутая плюс, або Терористка-2

— Слава Богу, ти приїхав! — вихопився з кімнати Василь Олійник, колишній чоловік колишньої господині. — З живих тільки я.

Василь нервово курив «приму», припалюючи цигарки одну від одної.

— Вона — там, — показав на кухню. — Іди сам.

Я боюся.

На кухні, сяк-так прибраній, з немитим посудом на столі, недоїденим борщем у мисці, сиділа мати Лідії — баба Надя. Радше — напівлежала боком, спершись спиною на стіну, рукою на стіл, неприродно простягнувши одну ногу, зігнувши другу. Неначе намірялася підвестися, та щось їй завадило. Схоже — нагла смерть. У цьому не треба було й переконуватися, бо живі люди так не сидять і так не дивляться. Слухавка з апарата, що стояв на кухонному столі, лежала поруч, випала з руки.

— Міліцію викликав? — гукнув Командо.

— Я тебе викликав.

— Мудро. В хаті ти, я і труп. Вернісаж.

— А ти хотів, щоб я тут був сам один з… трупом?

— Набирай міліцію, «швидка», схоже, не потрібна. Що тут сталося?

Олійник глянув на телефон поряд з рукою небіжчиці, сухо ковтнув.

— Ти… цей… дай мені свого телефона…

— Обачно. Тут нічого не треба чіпати, аж поки вони приїдуть, раптом сліди якісь залишилися.

— Сліди чого? — Олійник на мобілці не відразу натицяв неслухняним товстим пальцем нуль два, продиктував адресу, пояснив, як краще проїхати.

— Можливого злочину.

— Підімо звідси, бо я з нею поряд зараз точно ґиґну, — жалібно попрохав Олійник, — мене в дитинстві мертяком злякали, досі не можу дивитися.

Вмостилися на веранді. Олійник зім’яв порожню пачку «прими». Кинув на підлогу, схаменувся, підібрав швиденько, запхав до кишені.

— Курити є?

— Кидаю, то з собою не ношу. Потерпиш, мабуть, пачку скурив.

— Дві.

— Розповідай, кажу.

— З того часу, як ото баба Надя проти Лідки свідчила, в смислі, що вони Лідчиного вітчима на той світ допровадили, я тут і не був. Лідка, кажуть, втекла світ за очі, а баба, кажуть, з глузду зсунулась… худобу розпродала, собаку сусідам віддала, курей порізала, замкнулася тут і окрім церкви — нікуди. Гріхи замолювала.

— Хто розповів?

— Сусіди… Не знаєш, Лідка не знайшлася?

— Знайшлася. Вона загинула в Америці, під час теракту.

— Бог прибрав, виходить… Це добре. В смислі, Бог усе бачить.

— Ну?

— Ну, живу я собі, живу, забуваю вже про всю цю історію, життя, воно своє бере, женитися мощуся, гроші на «жигуля» потроху збиваю, хочу «універсал» купити, щоб дачу добудувати, на ньому дошки возити можна… Про що я?

— Про «жигуль універсал» і дошки для дачі.

— Та ні. Ага… Аж сьогодні мені дзвінок на роботу. Теща, колишня, ну, баба Надя, значить… Я її не впізнав… Якась перелякана чи що… Каже, Васюню… вона мене Васюнею кликала, коли на сварити хотіла… Васюню, каже, дитино… Тут я зовсім нічого не пойняв: яка я їй дитина, зроду віку нічого такого… Падлюкою товстожопою був, казлом смердючим був, навіть підарасом один раз був. А дитиною… Ну, думаю, правду казали — зірвало стріху в старої.