Крутая плюс, або Терористка-2
- Автор: Меднікова Марина
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-169-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Крутая плюс, або Терористка-2». Краткое содержание книги:
— То чого вона від тебе хтіла?
— Я не в’їхав, чесно. Встигла сказати, щоб швиденько до неї прийшов, й по всьому. Тоді чи трубку кинула, аж об стіл стукнулася, чи вже її кіндрат ухопив, наче урвалося щось. Я кричав кричав у телефон, а вона вже не чула… Ну, я й подумав, може, їй щось помогти, яка не яка, а стара жінка. І приперся. А вона… вже така. Я злякався й тобі подзвонив, я жмурів з дитинства…
— Та вже казав разів дванадцять. Хто її міг налякати?
— Не зналася вона ні з ким останнім часом…
Ти диви, як здорова була, я для неї казьол і підарас кончений, а на допомогу покликала не когось, а мене. Ти що небудь у жінках розумієш?
— Стій тут, ментівку виглядай. А я подивлюся на кухні.
Командо повернувся до небіжчиці, уважно огледів приміщення, намагаючись нічого не торкнутися, особливо столу: що на ньому стоїть і лежить, на скількох накрито, чи немає попільнички з недопалками. Щось таки вгледів на підлозі, всунув до кишені. З вулиці почувся звук авта, голоси. Глянув на годинника: швидко приїхали.
Вийшов з кухні.
«О, мій милий Кандиде, ви знали Пакету, гарненьку служницю високошляхетної баронки; я смакував у її обіймах райську насолоду, і саме нею спричинено ті пекельні страждання, які, як бачите, я терплю. Вона була заражена і, либонь, уже померла. Пакета отримала цього подарунка від одного надто вченого францисканського монаха, котрий дошукався джерела зарази: він підхопив її в однієї старої графині, а ту нагородив кавалерійський капітан, а той мав завдячувати одній маркізі, а та дістала її від пажа, а паж — від єзуїта, що, бувши за послушника, надбав ґанджу навпрямки лінії від одного з посіпак Христофора Колумба…»
Зірка глянула на гіпсове погруддя Вольтера у римській тозі і з лавровим вінком на лисому черепі. Можливо, саме в такий спосіб невідомий скульптор підкреслював хрестоматійну велич французького філософа дотепника. «Усі найпоширеніші чужоземні мови можна вивчити за шість літ, але для вивчення своєї замало цілого життя, — Вольтер тонковусто саркастично осміхнувся Зірці. — Цей мій афоризм на другому місці за згадуваністю і вживаністю після однієї недолугої максими, що її я видав, паки, у хвилину шлункових кольок. Ідеться про «я не поділяю ваших переконань, але віддам життя за те, аби ви могли їх висловити». Сказав і сказав, чого не бовкнеш за знегіддя. А у вашому часі мене, мабуть, і знають єдино за цим, даруйте, крилатим ви словом. Подумати лише: померти за чужу нісенітницю, або гірше — якусь людожерську ідею! Жалкую, що тоді не сказав собі: Франсуа, фільтруй базар! У вас дуже цікава мова, мадам Командо!»
Малюк усередині Зірки поводився спокійно, весняна млість дошкулила й йому. Зранку не працювалося, бажалося одного — спати, лягти на нагрітому сонцем дахові балконі, гарно вкутатися від ще прохолодного вітру кожухом і… «Пли-и-иве човен, води-и-и повен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, та все-е-е хлюп-хлюп-хлюп-хлюп…» Сплюхою ставала Зірка відчайдушною, може, ще й тому, що прагнула дізнатися ім’я дитинки. Спитала якось Командо, як би він хотів назвати сина чи дочку. Командо сказав: нічого не вигадуй, уві сні дізнаєшся, тобі скажуть. Це збігалося з Зірчиною теорією, що дитя народжується тільки тоді, коли саме схоче і в тих, у кого схоче. Отож має повідомити й ім’я. А як не насниться? Гортала святці.
— Послухай, Максе, які імена є: Клим, Северин, Нестір, Лаврін. А може, назвемо на твою честь Максимом? Не сердься, ти у нас залишишся один єдиний гарний Максимиліянчик. Ми хлопчика назвемо Орестом на честь мого неня, а дівчинку — Дзвениславою. Дзвінкою. Бо — красиво. А щодо легенди про Довбуша, буцім Дзвінка його занапастила, то, по-перше, це міт, по-друге, не ходи до чужої жінки, як ти такий герой, а по-третє, не треба перекладати з хворої голови. Як сказано в пісні: «було б віри їй не ймити». Утвердилася в своєму рішенні, коли до рук потрапив часопис «Четвер» з романом нової літературної зірки Любка Дереша.
Там героїню звали Дзвінкою. Роман сподобався: свіжа озонна проза, не сподівалася від одноплемінників такого. Буде Дзвінка й квит.
Нікому поки про свій рішенець не повідомляла. Тато Орко на все пристане, хай би що мазунка доня вчинила. А Командо… Досить і того, що буде — Командович. Зірка осміхнулася.
Зашарудів ключ у дверях.
— То що там із Василем Олійником? — заскочила Командо зненацька.