Ваш покірний слуга кіт
- Автор: Сосэки Нацумэ
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Іван Дзюб
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Ваш покірний слуга кіт». Краткое содержание книги:
Герої повісті — коти і люди. У японських книжках для дітей прийнято зображати тварина як маленького чоловічка з головою звіра. Коти в повісті Сосекі — це маленькі чоловічки в масках. Серед них зберігаються ті ж соціальні відмінності, що й серед людей, адже вони живуть у світі, де служниця часто розцінюється нижче кішки. У повісті вони на ролі клоунів: розігрують інтермедії між основними номерами. Але якщо коти схожі на людей, то вірно і зворотне: багато людей не краще тварин.
— Знову перебріхуєш, нахабний чоловіче.
— .Ха-ха — ха, не нахабний, а впертий. Пора б уже відчувати різницю між цими словами. Ти ж зачіпаєш мою честь.
— Ет, — пропустив зауваження повз вуха господар, як справжній новоявлений Теннен Кодзі.
— Кажуть, минулої неділі Тофу відвідав храм Сенґакудзі в Таканава. Хоч у таку холоднечу міг би туди й не ходити… На таке здатен хіба провінціал, що зовсім не знає Токіо.
— На те його воля. Ти не можеш йому забороняти.
— Справді, не можу. Та, зрештою, не в цьому річ. На території храму розташувалася виставка «Товариства охорони реліквій вірних васалів». Чи чув про неї?
— Ні.
— Не чув? Адже ти бував у храмі Сенґакудзі.
— Ні.
— Не був? Дивно. Тепер зрозуміло, чому ти так захищаєш Тофу-куна. Як тобі не соромно — вроджений едокко [86], а не навідувався до храму Сенґакудзі.
— Вчителеві це простимо, йому ніколи — він не має вільної хвилини. — Господар дедалі більше прибирав подоби Теннен Кодзі.
— Годі про це. Так от, Тофу-кун саме оглядав виставку, коли прийшло двоє німців, — чоловік і жінка. Вони про щось запитали Тофу по-японському. Але, самі знаєте, сенсея хлібом не годуй, а дай поговорити по-німецькому. Отож він жваво випалив кілька німецьких слів. І навіть здивувався, що добре вийшло — у цьому, як пізніше виявилось, і таїлася причина майбутнього нещастя.
— А що далі? — господар клюнув на гачок Мейтея.
— Німці помітили коробку для ліків із срібним розписом по лаку, що колись належала Отака Ґенґо, і спитали, чи можна її купити. Ти лиш послухай, як дотепно відповів Тофу-кун. «Японці чесні і непідкупні, - сказав він, — отож нічого у вас не вийде». Спочатку все було гаразд, але згодом німці, видно, зрадівши, що надибали підходящого перекладача, засипали його запитаннями.
— Про що?
— Якби ж то він розумів, — клопоту не було б. Німці так багато і швидко питали, що сенсей нічого не второпав. Він тільки пам’ятає, що вони все торочили йому про пожежний гак і таран. Сенсей опинився в скрутному становищі, - адже він ніколи не вчив, як буде по-німецькому «гак» і «таран».
— Звісно, звісно, — згадавши прикрі хвилини свого вчительського життя, поспівчував господар.
— Тим часом зібрався чималий натовп цікавих. Вони обступили Тофу і німців і витріщилися на потішне видовище. Тофу почервонів, розгубився. Початковий запал перейшов у цілковитий розпач.
— Чим же все скінчилося?
— Нарешті Тофу вже не витримав, кинув на прощання «до побачіння» і дав ногам знати. Потім його питають: «Якось дивно ти попрощався. Хіба у тебе на батьківщині кажуть «до побачіння»? — «Ні, кажуть «до побачення», — відповів Тофу, — але ж то заради іноземців для милозвучності я вимовив «до побачіння». Оце людина! Навіть у скрутну хвилину пам’ятає такі дрібниці.
— Ну гаразд, а що іноземці?
— Кажуть, ті аж очі витріщили, ха-ха-ха. Правда, кумедно?
— Нічого кумедного я не бачу. Потішніше, що тобі захотілося про це розповісти мені, - мовив господар і струсив попіл з цигарки. У цю мить хтось рвучко сіпонув за дзвоник на ґанку і різкий жіночий голос промовив:
— Дозвольте?
Мейтей і господар перезирнулись і вмовкли.
«Жінки у господаря — нечасті гості», — тільки подумав я, як до кімнати зайшла власниця різкого голосу, тягнучи за собою поділ подвійного крепдешинового кімоно. Років їй було, сказати б, за сорок. Над лобом з глибокими залисинами виступала, мов гребля, кучма волосся заввишки з пів-обличчя. Вузькі, як у кита, щілинки очей піднімалися аж до вилиць, наче схили обабіч дороги, прорізаної в горах. Посеред обличчя величезний ніс. Здавалося, ніс цей належав комусь іншому, але жінка вкрала його й приставила собі. Наче кам’яний ліхтар, перенесений з храму пам’яті загиблих воїнів на невеличке, всього з три цубо, подвір’я, він займав майже все обличчя і здавався недоречним. Такі носи називають закарлюченими; він наче надумав видертися вгору, але на півдорозі засоромився і вирішив повернутися назад, зігнувся і повис, немов заглядаючи в рот. Завдяки його незвичайній формі здавалося, що жінка говорить не ротом, а носом. Щоб виказати повагу до цього розкішного носа, я маю намір відтепер називати гостю Ханако [87]. Скінчивши церемонію привітання, як годиться при першому знайомстві, Ханако уважно оглянула вітальню і мовила:
— У вас чудовий будинок.
«Бреши, та не забріхуйся», — у думці проказав господар, потягуючи цигарку. Мейтей, позираючи на стелю, звернув на інше:
86
Едокко — мешканець Едо (старовинна назва Токіо) з діда-прадіда
87
По-японському «хана» — ніс, «ко» — закінчення жіночих імен