Ваш покірний слуга кіт

- Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.

Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясувала все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поставила егоїстичну вимогу:

— Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачення. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила.

Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували — крий Боже.

— Еге, — невиразно відповіли Мейтей і господар.

— А я вам найближчим часом віддячу, — пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.

Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитання: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася — приглушено захихотіла.

Мейтей вигукнув:

- Господине, ось вам неперевершений зразок банальності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здоров’я.

— Передусім, неприємне обличчя, — бридливо проказав господар.

— А який ніс! — підхопив Мейтей.

— Та ще й кривий.

— Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, — і Мейтей вдоволено засміявся.

— Такі особи старшинують над чоловіками, — ще з більшою досадою буркнув господар.

— Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцятому і залежалий на полицях до двадцятого століття, — як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.

Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:

- Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.

- Нехай підслухує, якщо має з того користь.

— Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.

Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас захищала свою зовнішність.

- Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?

- Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!

- Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?

— Того, що й твій сусіда — рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? — посміхнувся Мейтей до господині.

— Професора з нього не вийде, — господиня перестала дивитися на чоловіка.

— А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я Ісократ [91] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд [92] писав прекрасні вірші. Що ж до мене…

— Бридня! Так довго з вашим шлунком ви не протягнете, — оголосила господиня, наче заздалегідь вирахувала, скільки років життя судилося її чоловікові.

— Грубіянка!… Запитай в Амакі-сенсея!… Ти завжди даєш мені зім’яте чорне хаорі й латане-перелатане кімоно. Ось чому та жінка має мене за ніщо. Від завтра я вдягатимусь, як Мейтей. Приготуєш.