Листя землі. Том 2

І я поспішила до матері — хай і вона порадіє з доччиних успіхів. Бо усі ці роки, відколи я навчалася у батрацькій школі, єдине мені душу пекло: що мати моя проживає сама-саменька, у нашому будиночку, під горою, на околиці Мньова. Бо я жила в гуртожиткові школи, а школа — на іншому краю містечка, під лісом. Містечко ж — довжелезне, узимку — снігами засипане, восени та навесні — грязюки по коліна, на теплу взувачку для дітей школа коштів не мала. Тож я рідко матір провідувала, хіба що на канікули. І матір ніколи не з'являлася у школі, соромлячись своєї бідності. Я свою родину мала — шкільну, а в матері — нікогісінько. Це усе я пізніше зрозуміла, а тоді ще зелена і черства серцем була, із-за молодості своєї і захоплення переможними маршами соціалістичних перетворень.

І прибігла Віра, з двома подружками шкільними, щоб похвалитися перед матір'ю радощами своїми. Прибігла Віра, а дім — на замку. Але знала вона, де мати ключа ховає, під каменем біля порога, знайшла і відчинила. У хаті не топлено давно, холодно і вогко, на кухні коло печі лежить оберемок сухого бур'яну, стіл засипано борошном. Матері ж ніде не видко. І так терпко їй на серці зробилося, що прибігла про успіхи свої розказать, а нема кому. Аж зло на матір узяло: «І де-бо се вона швендяє? У неї ж нікого ріднішого у світі нема, як і у мене!» Потім подумала розважливо: «Я ж таки давненно не заявлялася додому. Чи ж мати має сидіти коло вікна тижнями і місяцями та виглядати мене?» І одтануло серце її до матері. А дім їхній стояв під горою Холодною, так здавна гора звалася, заросла терном, і цвів терен, бо місяць май був. Цвів терен, і сіли подружки на призьбі, милуючись світом навколишнім, радіючи життю, яке тільки-тільки починалося для них, юних: уже вони — студентки сільськогосподарського технікуму, мине декілька літ — і вивчаться на агрономів, будуватимуть світле соціалістичне майбутнє у стопроцентно колективізованому селі.

І тут побачила Віра матір свою, що з Холодної гори сходила, крізь тернові кущі продираючись: розпатлана, куделя замість звичної коси, брудне волосся космами на плечі спадає, а на голові — віночок із гілок терену квітучого. Сходила вона з гори і наспівувала голосом хриплим: «Ой як давно я у батька була! Да вже стежка-доріжка поросла, ох, і терном-терном, ще й калиною, ой, де я походила да дівчиною…» Співала вона голосом хриплим, а сльози з очей по щоках текли. Кинулася Віра назустріч матері, за руки узяла, защебетала до неї: «Мамунечко, мене до агрономічного технікуму прийняли, у весняний набір уписали за успішність мою, і найвищу стипендію я отримуватиму як наймитська дочка, на нас обох її хопить, уже ти не бідуватимеш!..» А мати наче не бачить дочку свою, не чує, косоокою зробилася чи сліпою, очі каламутні, сюди-туди бігають. І каже матір голосно, наче й не до дочки, а до усенького світу: «А дід мій покійний, дак йон чоботи шиє, а обрізки складає у кошичка. Я було і запитую: «Нащо се ви так робите? На вулицю обрізки викидайте!» — «Нє, дєтка, — одвічає, — не викидатиму на вулицю, бо — гріх». — «А чому?» — «Бо Ірод плаче, що люду не настаче, кусочки собирає — моду составляє. Осе ж такі часи настали». І знову заспівала-заголосила на увесь куток: «На голові стрижка, одежа по жижки, голі ноги, голі груди, такі тепер люди!..»

«Мамо, се я, дочка твоя, що ти голосиш?! — аж сколотнулося усе у Віри. — Забігла, аби похвалитися радістю великою. Тепер я навчатимуся у технікумі і не буду уже в шкільному гуртожиткові жить, а буду — з тобою!» А мати далі казала, нічого того не чуючи: «Я у свого батечки жила добре, не буду обижатися. Вивчилася і шити, і вишивати. А Бог щастя не дав. Так жалько, що чоловік мій помер. Осе йон учора мені наснився. Каже до мене: «Я для тебе, Марушко, уже й місце туточки пробрав, а ти — чухаєшся там. Не дуже довго збирайся, бо як труну опускають у землю, то вогонь великий горить…» Дак я тольки і візьму із собою що віночок осей терновий. Терен у вогні не горить, хай мій Сидір на тім світі квітучим терном помилується, нашу гору згадає…»

Посипалися сльози з очей моїх, як горох. Заревла я на весь куток, наче корова, бо відкрилося мені: мати не тямить, що балакає, нікого, навіть мене, дочки своєї, не впізнає, з розуму спала. І нікому, окрім мене, не потрібна вона. Родичів у Мньові ми не мали, та й поза Мньовом не густо їх, а друзів там, де бідність, годі шукать, їх нема. І про свою будучність самій мені відтепер доведеться думать і дбать. Відправила я подружок своїх у гуртожиток, попросила переказать, що мене не буде. А сама стала матір обходжувать. Помила їй голову, розчесала, одежину випрала, борошно зі столу змела, затираху, хай і на самій водичці, а зварила. Мати ж то мовчить годинами, наче їй і мову одібрало, то знову словами так і сипле, і все про колишнє, наче вона не біля мене, а десь в іншому світі живе: «Була у мене прабаба, болєй ста літ їй було. Вибереться із хати надвір: «Дівчатка, ходімо гулять на вулицю». Пелену підніме: «Давайте кавунчики садити». Дак ми садимо кавунчики. А тади: «Ну, давайте рвати, бо уже кавунчики виросли». Дак ми пісок гребемо і в пелену їй кидаємо. Тади яна гукає: «Рятуйте!» І як піде танцювать, із пеленою, повною піску. Аж жижки було трусяться — танцювать. Коли біжить хлопець — на коні. Та як ускочив між бджоли, а мій дід бджоли тримав, дев'ять вуликів, бджоли напали, кінь качається, ірже, і на хлопця бджоли напали…» Мати балакає, балакає, а я уже й не слухаю, про своє думаю, як мені далєй жить. І надумала, що таки піду учитися, хоч би там що.