Листя землі. Том 2

Біжу я з тою довідкою у технікум. Якраз видають стипендію. Подаю обидва папірці і прошу видати мені стипендію. А мені відповідають: «Хай вирішує директор технікуму, без нього не видамо, а директора нема, на нараді у райкомі партії». Ходжу я по коридору, наче звір по клітці, чекаю на директора, а його все нема і нема. Уже касу зачиняють. Зачиняють віконце каси — наче віко труни наді мною, живою ще, кладуть. Я біжу додому, знову дістаю пузирьок із опіумом. Уже душа моя не витримує тягару життя. А мати із сусідньої кімнати запитує, чи принесла я їй щось поїсти. Я піднесла пузирьок до губ і трохи надпила. Думки розколюють голову: «А може, ще є інший вихід? І що подумає товариш Сталін, дізнавшись про дезертирство комсомолки Віри Жили із цього життя?» Але не бачу я виходу, а товариш Сталін, заклопотаний державними справами, мовчить до мене. І я ще надпила з пузирька, потім — ще. І вже мені спати захотілося, голову — наче резиною стягує, а по руках — мурахи повзуть. І тут заговорив до мене товариш Сталін, із портрета в кімнаті, двері прочинені, і я чую голос його до себе, лише я чую, матір не чує, хоч у кімнаті вона: «Що ж це ви, товаришко Жила, дозволяєте собі?! Коли наш народ здобувається на рекорди всесоюзного масштабу, ви дезертируєте безвідповідально з трудового соціалістичного фронту!» І опісля тих слів батьківських дорогого учителя трудящих усього світу так жити мені захотілося, як ніколи досі. І усе-усе у житті здалося простим і світлим. Мені ж усі дороги були відкриті, думаю, рідною радянською владою, а що я із собою зробила?!

Тут зайшла до хати сусідська дівчина, ми з нею дітьми товаришували. Я кинулася до неї, повисла на плечі, плачу навзрид: «Рятуй мене, я — отруїлася!» І більше нічого не пам'ятаю. Прокинулася — лежу на ліжкові, у лікарняній палаті: груди мокрі, і лікар біля мене. А як виписали з лікарні, дали мені безкоштовно путівку до будинку відпочинку, у Козерогах, над річечкою Сиволоч. І там я три тижні відпочивала, приходила до тями і присягалася товаришеві Сталіну ніколи більше такого не робить, що б зі мною у житті не трапилося. Бо яке воно нє є трудне, життя, а смерть — гірше, головне ж — труднощі наші тимчасові, весь народ з ними бореться і перемагає. І якщо вже я прийшла у цей світ, треба пройти по усіх дорогах, які мені судилися, разом із героїчним народом нашим.

А як повернулася Віра із будинку відпочинку, радощі посипалися на неї, як із мішка. Наче і справді, як казала матір, десь там, на небі, хтось змилостивився над нею і постановив: хай і цій небозі нещасній воздається добром за переживання її. Хоч ні в що таке Віра ніколи не вірила, а якщо і вірила кому, то лише товаришу Сталіну. І лише на нього, вождя і учителя, покладалася, бредучи по життю як уміла, як могла. Брела пустелею неоглядною, безлюдною, про такі пустелі в підручнику з географії читала, і тільки товариш Сталін угорі як сонце. Аж раптом радість за радістю: стипендію за два місяці їй у технікумі видали і по два студентські пайки, на неї і на матір, стали виписувати, приварок кухонний і хліб. А за роботу в учбовому господарстві дали п'ять відер картоплі, мішок дрібних буряків, вісім гарбузів і півпуда ячмінного борошна. І стало жити веселіше, як і передбачав товариш Сталін. І тільки б жити та навчатися, аж раптом як сніг на голову: сільськогосподарський технікум, згідно рішення Трактороцентру, переводять із Мньова у містечко за Києвом, нижче по Дніпру, зливають із тамтешнім середнім навчальним закладом. Знову закрутилася Віра як муха в окропі: їхать, залишивши хвору матір, чи не їхать, покинути навчання? І ніхто за неї цього не вирішить, навіть сам товариш Сталін. Запитувала у матері, а мати звечора промовчала, уранці ж і каже: «Снилося мені, що стою я над горою нашою, стою у воздусі. І питаюся я у Бога, бо йон близько, наді мною: «Господи, що Ти дочці моїй нарадиш?» А Бог відповідає: «Я — у світі один, а вас, старців, у мене багато, хіба я кожному нараджуся?» Дак я болєй і не запитувала. Стою у воздусі і дивуюся, що я на такій висоті держусь. А як упаду, думаю, то розіб'юся в смерть і дочці своїй нарешті руки розв'яжу. Коли ж упасти не упала, а опинилася у річці, у Невклі нашій, по коліна вода мені. І стоїть вода смирно-смирно, і чиста-чистесенька, що проз неї пісок білий видно. Як скло, вода. І хата наша у березі стоїть. Узялася я за вугол хати і вибралася на беріг. А як вибралася на беріг, бачу: через Невклю і кручі простелилася дорога широка-широка, і ти по цій широкій дорозі пішла, усе далєй і далєй, і не озирнулася на матку свою. Ось і сон розгадався. Дак ти роби, як вирішила, як тобі луччей, бо у тебе — своя жисть, а у мене — своя. Як я ще здоровішою була і хату нашу мазала, пішла під кручу по глину. Стала копать, аж викопую отакенні ребра, завширшки з долоню. А над ними ж — отака гора височезна. Хто б се міг так глибоко закопать скотину або навернути гору на неї? Отже, щось воно було, земля — переверталася. І знову земля перевертається, сеє врем'я настало, а ми на ній — як мурашки безпомічні, куди нас котить, туди і котимося…»