Листя землі. Том 2
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #2
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 2». Краткое содержание книги:
Автор висловлює глибоку вдячність людям, які свого часу надиктували йому або написали спогади про пережите. Без таких спогадів, без пошуків дослідників нашої гіркої минувшини ці книги не були б написані.
«Листя землі» — результат колективної праці народу і письменника.
Художник Олексій Яцун.
Нарешті настає субота, Віра повертається додому. У хаті — ані крихти, мати бродить по двору, наче тінь, худюща, квола, голодна. Віра заглянула до шухляди столу, де вона залишила гроші для матері, десять карбованців, позичених у подруги. Гроші лежать, як і лежали, мати не спромоглася купити на них щось поїсти. Віра нависмикувала на городі молодих бурячків, що уже були завтовшки з ложку, стушила у чугунці. А за ті десять карбованців, що їх залишала для матері, купила маргарину і хліба. І вони з матір'ю поїли. Мати доки їла, доти мовчала. А як трохи пожелібала, стала знову верзти якісь небилиці, ніби начитувала з чужого, не свого життя. Віра малою бувала у Сиберіжі, звідки мати, і знала од родичів, що та ще зовсім молодою осиротіла, через те й подалася до Мньова, у найми. Батько плоти з литвинами по Невклі сплавляв, і його колодами придавило, а матір убило громом у лузі, біля копиці сіна. Мати ж Вірина — химерила: «Батько мій у попа служив, уже в дев'ятнадцятім годі умер. Я добренно у батька жила. Вивчилася на модистку і вже тут, у Мньові, шила та вишивала. Батько мене — уважав сильно. Та все, було, наряджає і наряджає. Одяг кирею, пішов до Мньова, бачить — на дєвках хороші костюми. «Де ви, дєвки, брали — у Мошки чи у Лейби?» То йон піде та набере. Приносить: «Ось тобі, Марушко!» Як я ішла заміж, то у мене було дванадцять костюмів. Я ж бо сама вивчилась та шила. Батько мені швейну машину купив. Йон три корови держав. А Сидір сердився та ревнував. Бо я ж була із багатого двору, а йон — бідняк бідняком, безштанько. Бувало, як сядемо обідать, дак йон: «Борщ їж, а кашу іди єсті до матки!» Я одвічаю: «Чого се я піду у Сиберіж до матки? Що наварила, те і їстиму!» Віра слухає-слухає, відтак сердитися починає: «Ну що ти, мамо, вигадуєш?! Ніколи такого не було. І ніколи ти не була модисткою, а по євреях мньовських білизну прала, підлоги мила та гляділа дітей…» А мати як стане тоді плакати, приголошуючи, що й дочка рідна, єдина її не любить, не вірить правді її. Віра і замовкне: хай уже балакає, що їй верзеться у голові її хворій.
А стипендії як не було, так і нема, уже півтора місяця. І ніхто про нас із матір'ю не подумає, треба самій думать і крутитися. Побігла я до міської Ради. Щоб видали мені підтвердження на той запит, що його надіслала дирекція технікуму, про моє соціальне походження. У міськраді стали папери перебирать, а запиту з дирекції — нема. Чи загубили, чи дирекція і не надсилала. Почала я просити: «Дайте мені на руки папір, хто я і якого походження». І таки упросила. Міськрада видала довідку: «Віра Сидорівна Жила, 1912 року народження, 13 квітня, дійсно є дочкою батрацької сім'ї». Несу я ту довідку до технікуму. А в технікумі якраз проходять збори студентів із питання трудової дисципліни. Директор стояв біля кафедри, промовляв. І щойно я прочинила двері до зали, побачив мене і каже строго та докірливо: «Ось, будь ласка, товаришка Жила, для прикладу. Теж — букет дисципліни. Не була на учбовому господарстві, ще й на збори запізнюється…» Мені так і здушило у горлі. Нудьга під саме серце підкотилася. Хочу щось сказати на своє виправдання директорові, а — не можу. Стою в порозі стовпом, по щоках — сльози течуть. Виковзнула з аудиторії, щоб моїх сліз не бачили: хто й поспівчуває, а більшість — лише посміється, люди є люди, чужіші вони одне одному, аніж звірі у лісі. Біжу додому, заливаюся слізьми. У технікумі затримують стипендію як класове чужому елементові, ще й за трудову дисципліну дорікають, хоч я одробила у господарстві од дзвінка до дзвінка. А удома мати дорікає: «Де ти була, що принесла? Калі ти, Вірко, була ще зовсім маленькою, я тебе одягала, годувала, сил своїх не жаліла, щоб тобі добренько було. А ти мене теперечки хочеш голодом заморити…»
Що мені робить? Як мені вирватися із цього пекельного кола? І чим довше роздумувала я над життям своїм гірким, тим більше відчаювалася: виходу для мене нема. Вихід єдиний — піти із цього осоружного життя. Але як мене не стане, думалося далі, до кого прихилиться матір хвора моя? Бродитиме по вулицях, голодна й холодна, поки не помре десь під парканом. Од повного відчаю у грудях мені боліло, аж дух перехоплювало, і в голові паморочіло. І все ж краще померти, аніж так жити, вирішила я. А мати моя один час товаришувала із фельдшеркою, і та дала їй опіуму, у пузирькові, від болю в шлунку. І попередила, а я цю розмову чула: «Як випити багато, можна заснути назавжди!» «Ось вона, легка смерть! — раділа я, гарячкове шукаючи пузирьок той у стінному шкафчикові, на кухні. — Засну, і вже мене — ніхто не добудиться, ніхто не дорікатиме, і всі мої горесті опадуть з мене, як опадає листя з дерева восени». І я знайшла пузирьок з опіумом, і вже піднесла до рота, щоб перехилити у себе. Коли чую — матір співає в кімнаті: «Ой, де ж ви, душі, були та пробували?! Ой, там, Господи, ми були-пробували, де тєло в землю опускали. Там душа з тєлом розставалася, розставалася — прощалася. «Прощай, тєло, прощай, біле. Тобі, тєло, у землі лежать, а мені, душі, перед Богом стоять. Тебе, тєло, буде черва точить, а мене, душу, буде Бог судить. Буде Бог судить та й питатиме, чи простилася з батьком-матір'ю». — «Ой, не простилася, бранилася!» — «Ну, лети ж ти, душа, аж на край світа! Будеш літати без пристановиська…»
І хоч розуміла я розумом своїм, що усе це — забобони, пережитки у свідомості окремих людей, а насправді — Бога нема, про це нам і на політзаняттях у технікумі часто казали, все ж од тих слів пісні материної страшно мені зробилося смерті видимої. Поклала на місце я пузирьок із опіумом, побігла до лікарні. Аби дали мені в лікарні довідку для технікуму, що мати моя тяжко хвора і потребує постійного догляду. Щоб хоч трудовою дисципліною мене не доймали. Біжу, а не відчуваю, що біжу, наче я вже не на землі, а в якомусь іншому світі, про який матір щойно наспівувала. Заходжу до лікаря на прізвище Рак і прошу, аби він видав мені довідку про хвору матір. Мені лікар відповідає: «Зачекайте, мені зараз не до вас, часу не маю». Виходжу слухняно до прийомної і чекаю. А все у мені — тремтить. Наче од холоду. І уся я — немов струна, туго напнута, ось-ось щось у мені обірветься. Почекала трохи, знову заходжу. А лікар Рак уже гнівається: «Я ж вам сказав — почекайте! Вашого дільничного лікаря нема, а довідку лише він може видати. Звідки я знаю, хвора ваша матір чи прикидається?!» — «А де ж наш дільничний лікар?» — запитую, вже через силу. «Ваш дільничний — у відпустці, буде днів через шість. А я вашу матір — не приймав». — «То я зараз приведу її, подивіться». — «Навіщо поспішати? — запитує лікар на прізвище Рак. Зачекайте свого дільничного». Тоді я кажу, уже не кажу, а кричу тремтячим голосом: «Товаришу Рак! Напишіть мені довідку про догляд за хворою матір'ю, інакше через годину будете анатомувать мій трун!» Тут він зовсім на стінку поліз: «Що це за дурні погрози, товаришко Жила?! Я міліцію викличу, і вас заберуть, до камери посадять!» Ну, і я геть зірвалася. Грюкнула кулаком по столу і все, що я про лікарів отаких думаю, викрикнула в лице йому. І про товариша Сталіна, якому напишу, що бюрократи і шкідники-троцькісти у мньовських установах ще не перевелися. А товариш Сталін приїде і розбереться, бо товариш Сталін душу кладе за робітників, селян і трудову інтелігенцію. Кричу усе те на всю лікарню і слізьми обливаюся. Так він мене допік. Позбігалися лікарі із сусідніх кабінетів. Почали мене заспокоювать, хтось дав понюхать нашатирного спирту, аж у голову мені довбануло. Але довідку таки видали: «Довідка про те, що Жила Марія Трохимівна дійсно хвора підвищеною чутливістю нервів і потребує постійного догляду. Лікар Мньовської районної лікарні Рак. 25 червня 1932 року».