Листя землі. Том 2

Летять роки, місяці, дні, ночі, години, хвилини, секунди летять. Ось уже і по війні дев'ять годочків пролетіло, як день один, минулий. Час на місці не стоїть, служить людині. А людина служить своєму Господарю, який сотворив людину задля слави Творця. Людині БОГ усе дав: дарунки природи, красу і багатство, увесь Всесвіт неоглядний, планету нашу, матінку Землю дав. А людина невдячна, вінок творіння, усю славу присвоїла самій собі. А сказати справжньому Творцеві слово дяки — забуває людина. О, як боляче моєму серцю, в якім живе дух Божий, і вписую усе сеє до Книги днів не чорнилом, а кров'ю вписую. Бог усе бачить. Бачить і теє, що сини людські загордилися, у невдячність упали, як у яму бездонну; і славлять вони одне одного та вождя Сталіна, а не Бога славлять. Бо забувати стали про справжнього Батька — Господа, Творця і храми його поруйнували та запаскудили. Стали люди самолюбними, гордими, надутими стали. Батьки відступили від істини Божої та правди і дєтву свою нічому доброму не навчили. Ось і йде усе до руїни. Де плоди на дереві життя людяцького?! Залишилося саме листя, і теє, жовкле, осипається. І лишень сонце Христа світить для тих, хто у цьому лісі земному загубився, але прагне знайти стежину до істини. Сонце — світло, Христос — світло. Христос виведе кожного, хто відступився, на правильну стежину, але треба вірити, і твердо вірити! У вічно живого Христа, у вічно живе Слово його!

А мешкала на околиці Мрина, на вулиці Піщаній, Феня Пінчучка. Вона із села Хмільниці до Мрина утекла, як стали до колгоспів заганять, туточки очоловічилася із таким, як сама, селюком, розкуркуленим, і обоє вони у Зеленгоспі працювали, як і ми з чоловіком. А як сяя уже власть починалася тольки, Феня на сцені Хмільницького колбуду у вбранні Матері Божої виступала, записавшись до безбожників. І кощунствувала вона як могла, з Божої Матері глумлячись. А чоловік її на тій же сцені з образу Христа глумився, лицедіячи, бо думав, що його, до безбожників записаного, місцева влада не зачепить. А виявилося, що душу свою і йон за ніщо дияволові продав. І ось у сні прийшла до Фені Божа Матір і мовила до неї так: «Піди, молодичко, до Палажки-Боголюбки пакульської, і я у неї говоритиму з тобою». А я — з Пакуля родом, і ще трохи ранєй од Фені на Кугутівці приліпилася. А Кугутівкою наш куток звуть, бо й досюль на ній півні пеють удосвіта, наче в селі, хоч давно уже городські ми. І прокинулася Феня од сну свого, перепужена страшенно. Бо досюль Феня була страшенною відступницею, усі свята божественні проклинала. Ідучи вулицею Піщаною, я завжди намагалася швидше проминути дворище її, одхрещувалася і відпльовувалася од нього, і ось вона стукає у двері дому мого і каже: «Матір Божа, з'явившись до мене у сні, послала мене до тебе, Палажко-Боголюбко, пообіцявши у господі твоїй зі мною розмовляти». Я спочатку не повірила Фені-відступниці, засумнівалася сильно. Ступила я у святий куток, до ікон, запитала у Господа, що це ще за випробування для мене. І одержала я відповідь від Господа через серце і розум свій: «Візьми, Палажко-Боголюбко, її із собою, до святої криниці Семирозумової візьми, до джерела вічного». А я пуддєвкою ще усе теє бачила, що комісари із святою криницею Семирозумовою у Пакулі виробляли, камінням її закидаючи, цементовим розчином заливаючи, а джерело цідилося, немов живе. Дак яни кручу підірвали, щоб на джерело теє зсунулася. Сеє усе у кінці городу Уляни Несторки відбувалося, що за самим Нестором Семирозумом колись була, і Нестор передав їй знаття своє, яке від Білого Бога, а не від Чорного, від Христа тобто, а не від лукавого. А мій батечко тамочки ж на Хуторі проживав, Мохначі ми, і я усе це бачила і чула. І ось після війни з-під кручі, поверженої комісарами на святе джерело, знову почала водичка потроху цідитися, і набігало її повно у копанку глибоку, а одтуль яна уже у річечку Жолудівку текла. І мало хто про сеє знав, а я ж знала, бо до тої криниці навідувалася, хоч і засипана вона, родаків своїх у Пакулі провідуючи, на Хуторі. А з начальників тамтешніх ніхто ні про що не здогадувався, бо уже б яни, мо', і атомну бомбу туди кинули, аби тольки криниці Семирозумової не стало. І ось підійшли ми із Фенею левадами до тої копанки, в яку з-під кручі, з джерела святого водичка цідилася, а була весна, і було так добренно навколо, і соловейки виспівували, і зозулі нам щедро років наврочували. І ось раптом з'явився на левадці, біля копанки зі святою водою дід із довгою, сивою бородою, і волосся у нього довге, біле, а очі сяють з-під густих білих брів, наче два сонця, і високого зросту йон, і в плечах широкий, наче з портрета Нестора Семирозума зійшов, яким його давні богомази малювали, а се він був. І каже до мене Нестор Семирозум: «А я, Палажко, на тебе чекав…» На простягненій долоні його лежали дрібні зелені яблучка, наче з дерева щойно упали. Він і каже: «Розділи-но зі мною трапезу». І ми з'їли тії яблучка, стоячи на леваді, біля копанки, і болєй ніде нікого не було. Феня усе теє бачила. Хотіла і вона підійти до Нестора Семирозума, але вітер підхопив її і наче одніс убік, метрів так за п'ять, до кіз людяцьких, що паслися на леваді, припнуті. Тоді Феня упала на коліна, дивилася у небо, рвала волосся на голові, плакала і вигукувала: «Прости мене, Господи, прости за все!» І раптом Нестора Семирозума не стало коло мене, наче й не було його або наче йон розтанув у сині небесній, сонцем позолоченій. А ми із Фенею підійшли до копанки і занурилися у неї тричі. І що бачу я? Феня наче досюль була така темнюшд, а се зробилася світла-світла. І якось що вскорі померли яни із чоловіком, в одну ніч, учаділи, піч натопивши, легкая смерть була їм послана, і я пойняла, що Бог їх простив, обох…