Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Коло замикається. Філософія XX століття визначила б таку інтелектуальну непоступливість як абсурдний бунт; у термінах століття минулого це радше к'єркеґорівська істинна моральність, котра проявляється як заперечення неґативних психологічних станів, свобода від них[130] (у даному разі від страху — адже герой нічим не «відгородив» себе від предмета, якому свідомо, за власним вибором протиставляється, — не вбезпечився від поновної з'яви «кошеняти» за яким-небудь наступним поворотом). Висловлюючись по-геґелівському, Шевченко в такий спосіб рішуче маніфестує свою відмову визнавати дійсне розумним, і стоїть на цьому твердо, мов той Лютер (і, до речі, цілком по-лютерівському раз у раз, сказати б, «шпурляє в чорта чорнильницею», — виціляє його, невидного для інших, пальцем, щойно забачивши!), — з тою різницею, що для такого Лю-тера, як для всякого реформатора, одержимого релігійною місією, безперечною є санкціонованість його позиції Богом, тоді як Шевченко у своєму національному «місіонерстві» почувається насамперед безмежно самотнім (спектр висвітлення наскрізної для його творчости теми одинацтва — від чужинства й сирітства, тобто самоти соціальної та родової, до еротично-сексуальної і, нарешті, екстремального прояву самотности — тюремної ізоляції[131], — своєю широтою сягає далеко за рамки власне романтичного досвіду й за філософським пафосом може бути схарактеризований швидше як «п р о т о е к з и с т е н ц і а л і с т с ь к и й»). Це почуття досить близьке до богопокинутости, тим-то, у перекладі на мову народно-міфологічних символів, і десиґнується через відьмацтво: це трагічний і необорний приділ «місіонера» розпізнавати й прозрівати зло («прозрівати» в Шевченка — завжди на лихе, наче в народній казці, де музика, запрошений грати на чортячому весіллі, звільнившись від полуди на очах, бачить замість розкішних палат болото, а замість чепурного панства — змій та інших почвар: парадиґма «прозрівання», точно віддана в поезії «Три літа»), — передбачати грядуще зло навіть там, де в теперішності, здавалось би, випадає тільки «очі веселити» — чи то на вид вродливої юної дівчини («І станом гнучим, і красою…»), чи молодої матері з дитям («У нашім раї на землі…»), чи погідного буколічного пейзажу («Якби ви знали, паничі…»): всі без винятку прояви «раю на сім світі» виявляються ілюзорними (у попередньому розділі ми вже бачили, як спрацьовує ця парадиґма, — на прикладі повісти «Художник»), бо ґенетично вражені червоточиною, наперед мічені, наче тавром первородного гріха, своєю безборонністю перед злом. І тому з-за плечей щасливих юних красунь манячить перед внутрішнім зором поета грізна примара вічних злиднів і жебрацької старости, а в руссоїстському «раю» простого й природного селянського життя він «бачив пекло». Це справді Шевченків modus vivendi і водночас його основна, усвідомлена й сповна чуттєво пережита вольова інтенція, вольовий первень його особистости, стосовно котрого всякі — зрештою, ним самим рішуче змінімалізовані — форми соціальної «пристосованости» й «петербурзтва» виявляються геть випадковими й неістотними.