Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Ясно, що самих тільки психоаналітичних методик явно недосить, аби витлумачити цю підозрілу самоідентифікацію з жінкою, котра вчиняє блуд з інфернальними силами, — самоідентифікацію, виразно наголошену збігом, навіть і на вербальному рівні, лиховісних візій героїні «Відьми» і героя «Якось-то йдучи уночі…». Наново засвічені з темряви очі «кошеняти» (як казав у подібній ситуації булґаковський Майстер, «мне кажется почему-то, что вы не очень-то кот») виказують дещо більше, ніж постійну присутність зла в контрольованому ним імперському топосі («апостольська брама» — це Петропавлівська фортеця, головний Петербургів «орган» контролю над «гарненькими», читай вільними, думками), — вони по-новому, з несподіваного боку висвітлюють і ціннісне підложжя самих тих думок, надаючи їм значення хай вимушеного, а все-таки мисленого блуду з дияволом. Як і «відьма», мислячий суб'єкт тут диявола спізнав — і, як «відьма», виявляється відтак на нього приреченим, хай навіть у формі бунту чи опротестування.

Висловлюючись у термінах філософської антропології, йдеться не про що інше, як про шаманізм поета-міфотворця — про його постійну болісну, ба навіть суб'єктивно трагічну, відкритість вельми специфічному містичному досвідові: здатність до «внутрішнього бачення» сил зла. Ця «духовна автохарактеристика» наратора — через референцію до «відьми» як своєї anima — чи не найнеомильніше потвердження, що маємо до діла таки не з «просто літературою», а зі справдешнім міфом.

Точним епіграфом до аналізованого вірша могло б слугувати французьке прислів'я «Коли говориш про чорта, він тут як тут» (відповідник українського «Про вовка помовка»): остаточним «пунктом призначення» усіх поетових розмислів в умовному способі («якби-то не» — вічна, ще Арістотелем зафіксована митецька спокуса «переграти історію») виявляються — як стає ясно з появою на кону дій «кошеняти» — нестак «похилені раби» або «осквернені» «псарями» й «псарятами» «палати», тобто не незліченні у своїй множинності земні лики зла, паноптикум яких у «Кобзарі» дійсно міг би перевершити «Данта старого», а зло як таке, звісно, у сенсі не абстрактно-логічному (як концепт), а субстанційно-онтологічному — як той самий «Враг-супостат», враг роду людського, котрого не стане щойно тільки «на оновленій землі» («І Архімед, і Галілей…»), тимчасом як на дійсній, «оскверненій» («О люди! люди небораки!..»), де — «ні Бога навіть, ні півбога», — Він святкує свою владу (звісно, з ортодоксальною, від св. Августина започаткованою і досить-таки конвенційною християнською філософією зла такий погляд навряд чи дасться примирити — св. Августин, нагадаємо, категорично противився визнанню за злом онтологічної природи, пояснюючи його існування у світі єдино лиш неґацією Божої волі на користь власної людської, так що з цього погляду Шевченкова міфологія зла тяжіє радше до маніхейства). Невдовзі по Шевченкові європейська філософська рефлексія устами Ніцше висловить цю саму ідею далеко категоричніше, у формі остаточній і оскарженню не піддатній, — «Бог помер», — без того «страха господня», який Шевченка від такого остаточного висновку — все ж оберіг і утримав: тільки-но вгледівши накликаного — виціленого й викликаного його ж таки власними думками «Врага», герой «Кобзаря» відрухово-нерефлективно, тілесно реаґує так, як годиться чисто християнському суб'єктові: