Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-104-8, 966-359-091-0 (серія)
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу». Краткое содержание книги:
На ці та інші питання шукає відповіді Оксана Забужко в своїй книжці, котра стала однією з найголосніших подій сучасної української гуманітаристики.
Причина такого, на наш сьогоднішній погляд, національного самоприниження, лежить на поверхні: Петербург із необхідністю задавав несхитну норму (взірець та ідеал) присталого «дворянинові» життя (навіть якщо омріяна в себе на хуторі «Петербургская сторона» й виявлялася в дійсності огидним «притулком злиднів»!) постільки, поскільки «модусом вівенді» українського нобілітату залишався непохитний монархізм — єдине, що вбезпечувало шляхті raison d'être (до Шевченка всі без винятку діячі української культури — затяті монархісти), — а вже сакральність особи верховного сюзерена закономірно «освячувала» в просторі й локус його резиденції (просто-таки розкішний матеріал для дослідження цього характерного «малоросійського комплексу» дають листи молодого Гоголя до матері: що квартира на п'ятому поверсі — «Это здесь ничего не значит… Сам государь занимает комнаты не ниже моих», літературний дебют був успішний, бо книжка «понравилась всем, начиная от государыни»[119] [абсолютна хлестаковщина, але який же незмінний критерій обирається для похвальби! — О. З.], і т. д.). Коло замикалося — які б за тим не живилися сентименти чи то до суто змислово-приступної сторони родинного середовища (ландшафту, строїв, кухні, звичаєвости, пісні), а чи до предківського «славного минулого», незаперечно ясно, що зсередини себе самої так ціннісно зорієнтована культура не могла зродити аніякісінької перспективи на майбутнє, — вона була «обласною» ab definitio, а не тільки за самосвідомістю, тобто об'єктивно справді приреченою на відмирання.
Шевченко зламав цю «доксу». Здійснена ним символічна «детронізація» «государя» і відповідне «розжалування» всієї імперії, від системи соціальних інститутів аж до фізичного образу Головного Міста включно, до «комедії» дантівського зразка, перевернуло «малоросійський» космос із голови на ноги, забезпечивши йому власне підґрунтя[120]. З цих «руїн імперії» Малоросія вийшла — Україною, а «брати незрящі, гречкосії» — такими ж, як і «богупротивне панство», «лицарськими синами»: новий спільнотний титул, який в устах Шевченка зазвучав із тим самим пафосом, що свого часу у французьких республіканців citoyen — громадянин.
Шаман-християнин у профанному світі (Автор-герой як міфологічний наратор)
Про крос-темпоральну єдність міфологічного тексту. — «Якось-то йдучи уночі»: внутрішній монолог героя як Шевченкова summa philosophiae; циклічна повторюваність мотивів — принцип міфологічного мислення. — Кобзар і Кобзар Дармограй: двійниковість українських і російських писань. — Два шляхи пізнання зла: шаман і відьма. — «Враг-супостат» і онтологічна природа зла. — Шевченко і К'єркеґор: протоекзистенціалізм, або зрячість до зла як істинна моральність. — Перший екзистенційний вибір — між малярством і літературою: частиною і цілим. — Архетип «кобзаря», його становлення і функція в міфі. — Три стадії шляху міфологічного автора-героя: естетична — етична — релігійна. Обраний і обираючий.
Повищі викладки вже дають нам змогу заризикувати практичну спробу власне герменевтичної інтерпретації Шевченкового міфа на матеріалі поодинчого, бажано художньо «замкненого» тексту (невеликий за обсягом вірш найкраще відповідає такій вимозі). Саме такий аналіз на «мікрорівні» видається нам найбільш переконливим для осягнення внутрішньої логіки авторського міфа: подібно до того, як океан зберігає свій хімічний склад у кожній краплі води, міф, якщо розуміти його, за О. Лосєвим, як найвищу, трансцендуючу за межі повсякденности субстанційну об'яву особистісного первня, також мусить зберігати власну тожсамість у кожній своїй «клітині». Та обставина, що Шевченко переходив упродовж життя складну світоглядову еволюцію, з кризами й заламаннями, що літературознавці поділяють його творчість на більш-менш чітко виокремлені етапи, нітрохи не суперечить такій органічній внутрішній єдності: шлях Шевченка — як одночасно автора й героя власного життя — пролягав усередині міфа, отже, не лінійно, а ближче до концентричної моделі: так дерево нарощує річні кільця, «вписуючи» кожне попереднє в наступне, ширше за обсягом. Відповідно кожен зосібна естетично завершений момент духовної біографії автора-героя має відкривати, у ретроспективі, цілу даленіючу «анфіладу» смислів, тобто «тягти» за собою цілий міф нараз (як із кожної точки на поверхні кулі незмінною залишається відстань до її центру). На наш погляд, тільки на шляхах такого аналізу вдасться поєднати необхідні при дослідженні авторського міфа антропологічний та біографічний підходи.
119
Гоголь Н. В. Письмо к М. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Собр. соч.: В 7 т. — М.: Худож. лит., 1979. — Т. 7. — С. 70.
120
Надзвичайно цікаво зіставити сцену «генерального мордобитія» зі «Сну», — де імператорський ляпас спускається згори вниз соціально-ієрархічною драбиною «в маси», — з антитетичною «пірамідою любови», яку в той самий час вибудовує, яко модель імперії, Гоголь у «Вибраних листах із листування з друзями»: у нього знизу вгору, як від дітей до батьків, «по начальству», передасться — любов, «и всякий начальник, как только заметит ее устремленье к себе, должен в ту же минуту обращать ее к постановленному над ним высшему начальнику, чтобы таким образом добралась она до своего законного источника, и передал бы ее торжественно в виду всех всеми любимый царь Самому Богу» (Гоголь Н. В. Духовная проза. — М.: Русская книга, 1992. — С. 215). Ці дві міфологічні піраміди з двома діаметрально протилежними всередині їх векторами руху — насильства «від царя» в Шевченка, любови «до царя» в Гоголя — якнайнаочніше репрезентують українську (антиколоніальну) і малоросійську (шляхетсько-провінційну) світобудови. Для Шевченка наявна вертикальна ієрархія соціального космосу є однозначно перверсивною, оберненою навспак трансцендентній (духовній) вертикалі Божого світу, для Гоголя ж — абсолютно їй тотожною, аж до сливе «поприщинської» втрати почуття реальности («любовь должна быть передаваема по начальству» — це вже навіть і стиль Поприщина!).