Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-104-8, 966-359-091-0 (серія)
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу». Краткое содержание книги:
На ці та інші питання шукає відповіді Оксана Забужко в своїй книжці, котра стала однією з найголосніших подій сучасної української гуманітаристики.
Попервах це була ще чиста, сказати б, «гра в Перебендю» — з усіма приналежними відступами-апеляціями до уявних «дівчат»-слухачок, яким, замість «Гриця та веснянки», «співалися» «Катерина» і «Тополя», із вставними «метаоповідями», як у «відкритій» на non-finito «Мар'яні-черниці», де Шевченко «розповідає» своїй Беатріче Оксані Коваленко[138] про те, як «у неділю на вигоні» кобзар «розповідає» дівчатам про нещасливе кохання Мар'яни, — врешті, з чисто орнаментальними вставками фольклорних і квазіфольклорних записів. Варто, між іншим, зауважити, що після І. Франка з його ґрунтовним культурологічним аналізом «Перебенді» досі, здається, тільки Л. Плющ оцінив просто-таки «постмодерністичну» перетканість «Кобзаря» уже «закритими» для сьогоднішнього читача цитатами, алюзіями й референціями, зокрема, до народної поезії[139]: «Кобзар» дійсно є дуже «небезпосередня» й дуже «літературна» книга, це міф, в основному сконструйований, як і пристало міфові, із всуціль «знакових» елементів завмираючої культури, тож для адекватного його розуміння нам нині потрібні коментарі не менш розлогі, ніж до джойсівського «Улісса», — щойно в сучасну добу Р. Бартові вдалося продемонструвати, що всякий міф ab definitio є «вторинною семіологічною системою», «метамовою», знаковою системою другого порядку, позаяк «формується з певного матеріалу, вже обробленого задля певної комунікації»[140], і ось цей-то матеріал філософові-антропологу, що береться досліджувати Шевченкову міфотворчість, і належить розкодувати.
Повернімося, одначе, до так щасливо знайденого Шевченком архетипу «кобзаря». Архетип був ізоморфний національному міфові, від початку містив у собі в згорненому вигляді його повну, за О. Лосєвим, тріадичну структуру — особистість—історія—слово, і, відтак, вимагав дальшого себе-розгортання, диктував власні «правила гри». Улягаючи ж правилам, заданим художникові-академісту петербурзькою культурою, Шевченко приречений був зоставатися імперським митцем «локальної», «обласної» теми, і його культурне українство, вже вичуте як певна, хай ще й не проартикульована цілість, неминуче мало б обернутися частковістю, окремішністю, втисненою в ширше «загальне». На тому, малярському, шляху міф не мав шансів зреалізуватися — адже «міфічна свідомість повинна дати слова про історичні факти, оповідь про життя особистостей, а не просто їх німу картину. Міф — „поетичний“, а не „мальовничий“. Без „поезії“, точніше кажучи, без слова міф ніколи не торкнувся б глибини людської і всякої іншої особистости. Він був би зв'язаний назавше споглядально-пластичними формами й ніколи не зміг би виразити того, на що спроможне тільки слово. Слово — принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина принципово споглядальні, зорові, й „ідею“ дають вони лиш остільки, оскільки вона вимовна у видимому. Міф куди багатший. Його „змисловість“ охоплює не тільки матеріально-тілесні, але й усякі розумні форми»[141].
138
Це не метафора — паралель між куртуазними коханнями Шевченка й Данте справді разюча: в обох випадках об'єкт першого, як кажуть французи, coup de foudre — сусідська дівчинка дев'ятилітнього віку (за власним Шевченковим свідченням, йому тоді «тринадцятий минало», Оксана ж була на три з половиною роки молодша [див.: Шевченківський словник: У 2 т. — К.: УРЕ, 1976. — Т. 1. — С. 305], отже, акурат ровесниця маленької Беатріче, якою та постала перед Данте на весняному святі 1274 p.), після чого герой-автор (і «Vita Nova», і «Кобзаря») переходить тривалу розлуку, рівну за терміном часові, прожитому до доленосної зустрічі (у Данте — дев'ять років, у Шевченка — чотирнадцять: до першої подорожі в Україну 1843 p.), аби відтак пережити поновну зустріч — і смерть коханої. Тут нота бене: «автобіографізм» — так, як і «історизм» — Шевченкових писань, коли тлумачити його буквально, а не в «оптичній системі» міфологічного мислення, є феномен доволі підступний: десятиліттями трагічна версія Оксаниної смерти, подана у вірші «Ми вкупочці колись росли…» («Помандрувала / Ота Оксаночка в поход / За москалями та й пропала. / Вернулась, правда, через год… /…З байстрям вернулась. Острижена» і т. д.) слугувала шевченкознавцям за психологічний «ключ» до одержимости Шевченка темою покритки. На цю версію купився навіть такий серйозний дослідник, як П. Зайцев, а тимчасом доля реальної Оксани Коваленко нічим не вибилася з приналежного її станові соціально-звичаєвого нормативу: на той час, коли Шевченко, з'явившись по чотирнадцяти роках у Кирилівку петербурзьким студентом, справді міг розпитувати у брата, «чи жива ще / Ота Оксаночка», О. Коваленко, по чоловікові Сорока, благополучно собі заміжня молодиця, мешкала в сусідній Пединівці, ростила вже двох донечок і в голові не покладала, як її буде безневинно «острижено» перед історією, — чудовий взірець того, як Шевченко «авторизує» власне життя за відомою геґелівською засадою: «якщо факт не годиться з теорією, то тим гірше для факту».
139
Див.: Франко І. Переднє слово: До видання «Перебенді» Т. Г. Шевченка, Львів, 1889 // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 27. — С. 285—307; Плющ Л. Я-Ти — слово Т. Шевченка // Сучасність. — 1984. — Ч. 3. — С. 30—55. Обидва дослідники взяли на себе труд «відреставрувати» ті, з різною мірою неявности закодовані автором тексти, які «співаються», у першому випадку, Перебендею, у другому — вахтовим матросом і дівчиною-селянкою у вірші «Ну що б, здавалося, слова…». Внаслідок такого «коментативного» аналізу обидва твори явили «другий план», тоді як «перший», приступний поверховому зчитуванню, зсунувся, як сказав би Р. Барт, з функції знакової — на означувальну.
140
Барт Р. Из книги «Мифологии» // Барт Р. Избр. работы. — С. 73.
141
Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 134.