Зруйновані зорі

— Побий мене грім! — вигукнув він, наблизившись. — Я не помилився. Це ж дочка Жофрея Леблана!

Напис на планці свідчив, що його звати Сен-Клер. Ім’я мені ні про що не говорило, зате обличчя здавалося знайомим.

— Пробачте, корвет-капітане[3]… — почала я невпевнено, але потім згадала. — Ага! Я бачила вас на батьковому похороні.

— Ваша правда, мічмане. — Сен-Клер був такий люб’язний, що вимовив моє звання на анґлійський менер: „енсін“, щоб підкреслити його відмінність від французького „ансень“. — Мені випала честь служити під керівництвом капітана Леблана. На жаль, недовго, лише три місяці.

У його команді я був бортінженером, але для того фатального завдання мене замінили більш досвідченим офіцером.

Чи то мені лише здалося, чи в його голосі й справді пролунали винуваті нотки. Він ніби вибачався, що не загинув разом із моїм батьком. Все-таки дивно влаштовані люди — бува, картають себе за вигадані гріхи, наче справжніх їм бракує. Часом і я почувалася винною через те, що завдяки щасливому випадку залишилася живою…

Сен-Клер ввічливо привітався з Анн-Марі і знову звернувся до мене:

— Отже, вам одразу після школи присвоїли лейтенантський чин? Ну й правильно. Вам нічого робити в академії серед шмаркачів, які знають про війну лише з фільмів та віртуальностей.

На цей час нас оточили решта присутніх у клубі офіцерів. Посипалися запитання. Але капітан Сен-Клер рішуче припинив їх:

— Стривайте, панове, не все відразу. Пізніше я все поясню, а спочатку дозвольте дамам замовити обід. Здається, вони щойно вирвалися з лап наших ескулапів. Їм варто підкріпитися. І пропустити по чарочці для розрядки.

Чоловіки негайно кинулися зсовувати столи, щоб вислухати обіцяну Сен-Клером історію, а офіціант отримав замовлення на два стандартних обіди й буквально за півхвилини повернувся з візком, заставленим апетитними на вигляд стравами. Коли ми примостилися за столом, лейтенант Арсен приніс з бару дві кришталеві чарки, наповнені бурштиново-золотистою рідиною, схожою на коньяк, який нещодавно розв’язав язика дядькові Клоду. Найпевніше, це й був коньяк. Ґрамів по п’ятдесят у кожній чарці, не менше. А може, й усі сімдесят п’ять.

— Випийте, — порадив капітан Сен-Клер. — Це допоможе вам розслабитися. Ескулапи не заперечуватимуть, навпаки — додаткова перевірка для блоку.

Ага, легко сказати. Я в житті ще не пила нічого міцнішого за шампанське. А раптом блок не витримає і „злетить“? І я розпатякаю про інші ґалактики…

„Гей, обережно!“ — прошелестіло в моїй голові. — „Секрет.“

Сама знаю, що секрет. Нічого нагадувати… Ну гаразд, спробуємо. Якщо блок „злетить“, то гріш йому ціна. Перевірка таки не зашкодить. Сподіваюся, від однієї чарки я не сп’янію як чіп. Це було б занадто.

Глибоко видихнувши, я вслід за Анн-Марі залпом вихилила коньяк. Спиртне неприємно обпекло мені гортань, і я поквапилася запити його соком. А загалом ніщо страшного не трапилося. Думати стало легше, напруження спало, я перестала скуто почуватися в незнайомому оточенні й охоче налягла на їжу.