Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2». Краткое содержание книги:
Цей том — другий із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.
Жінка промовляла так щиро, що словам її не можна було не повірити.
— Це правда, Беріморе?
— Так, сер Генрі. Правда до останнього слова.
— Що ж, я не можу вас засуджувати за відданість своїй дружині. Забудьте про те, що я казав вам. Ідіть обоє додому, а вранці ми поговоримо про все як слід.
Коли вони пішли, ми знову визирнули у вікно. Сер Генрі прочинив його, і холодний нічний вітер ударив нам в обличчя. Далеко в темряві й досі жеврів маленький жовтий вогник.
— Дивно, як він там не боїться, — мовив сер Генрі.
— Його вогник, мабуть, тільки звідси й видно.
— Цілком можливо. Чи далеко це, як ви гадаєте?
— Мабуть, десь біля гранітних стовпів.
— За милю-дві, не більше?
— Навіть менше.
— Так, це справді недалеко, якщо Берімор носить туди їжу. І він, цей негідник, чекає, що хтось завітає на його вогник. Хай йому біс, Ватсоне, я піду і спіймаю його!
Така сама думка сяйнула й мені, адже Берімори не зробили нас своїми спільниками. Ми примусили їх виказати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства — таких мерзотників не можна ні жаліти, ні милувати. Ми повинні скористатися цією нагодою і повернути його туди, де він нікому вже не заподіє шкоди. Інакше за нашу нерішучість поплатяться інші. Людина такої жорстокої натури будь-якої ночі може напасти на наших сусідів Степлтонів, — і саме ця думка, здається мені, надихала сера Генрі на такий сміливий вчинок.
— Я піду з вами, — сказав я.
— Тоді візьміть свій револьвер і черевики. Що скоріше ми підемо, то ліпше, бо він погасить вогник і сховається.
Через п’ять хвилин ми були вже надворі й вирушили в бік болота. Ми швидко йшли темними заростями, прислухаючись до глухого завивання осіннього вітру й до шурхоту опалого листя під ногами. Нічне повітря гостро тхнуло гнилизною та вогкістю. Місяць лише зрідка визирав із-за хмар, що пливли небом, і тільки— но ми вийшли на болота, як почала сіяти мжичка. Вогник, як і раніше, мерехтів попереду.
— А ви взяли зброю? — спитав я.
— Так, мисливський нагай.
— Треба діяти швидко, бо він, кажуть, відчайдушний хлопець. Захопимо його зненацька, перш ніж він опам’ятається.
— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив баронет, — а що сказав би про це Холмс? Про болота нічної години, коли там владарюють сили зла?
І немовби у відповідь на його слова десь далеко, на темних просторах боліт, несподівано розлігся той дивний звук, який я вже чув біля Ґримпенської трясовини. Вітер доніс спочатку глухе гарчання, а потім рев, що помалу перейшов у тужне виття й завмер. Ці звуки — дикі, грізні — повторювалися знову й знову, сповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав, і я навіть крізь темряву побачив, як зблідло його обличчя.
— Боже мій, що це, Ватсоне?!
— Не знаю. Кажуть, ніби це звичні звуки для тутешніх боліт. Я вже чув їх.
Виття стихло, й запанувала цілковита мовчанка. Ми нашорошили вуха, але більше нічого було не чути.
— Ватсоне, — мовив баронет, — це вив собака.
Кров захолола в моїх жилах, коли я почув, що голос сера Генрі тремтить від непідробного жаху.
— Що вони кажуть про ці звуки? — спитав він.
— Хто?
— Тутешні люди.
— Але ж це зовсім темні люди. Хіба не однаково, що вони кажуть?
— О ні, Ватсоне. Що вони все-таки говорять?
Я завагався, але ухилитись од відповіді не зміг:
— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.
Баронет застогнав і якусь хвилину помовчав.
— Так, це був собака, — сказав він нарешті, — але вив він, здається, за кілька миль звідси, десь отам.
— Важко сказати, звідки долинало це виття.
— Його принесло вітром. А Ґримпенська трясовина там?
— Там.
— Звідти воно й долинало. Облиште, Ватсоне, хіба ви самі сумніваєтеся, що це вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.
— Минулого разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.
— Ні, ні, це собака. Боже мій, невже в отих розповідях є якась правда? Невже мені справді загрожує якась небезпека? Ви в це не вірите, Ватсоне, признайтесь?
— Ні, ні, не вірю.
— І все-таки одна річ — сміятися з цього в Лондоні й зовсім інша — стояти в темряві на краю болота й слухати це виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли собачі сліди. Одне з одним збігається. Я далеко не боягуз, Ватсоне, але у моїх жилах холоне кров. Помацайте мою руку!
Його рука була холодна, наче мармур.