Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— О, Ватсоне! Звідки вас принесло? — здивувався він. — Невже ви все-таки пішли за мною?

Я йому пояснив, як відчув, що не міг залишити його самого, що пішов слідом за ним і що бачив усе, що тут сталося. Сер Генрі блимнув на мене очима, але моя щирість угамувала його запал, і він урешті засміявся, хоча й дуже невесело.

— У такій пустелі, здавалося б, уже можна було б погуляти на самоті, — мовив він. — Аж ні, хай йому біс, уся околиця прийшла подивитись, як я залицяюся до дівчини! А залицяння вийшло украй невдале. Де ви замовили собі місце?

— На отому пагорбі.

— На галереї, еге ж? А брат її, виходить, у першому ряду. Чи бачили ви, як він перейняв нас?

— Так, бачив.

— Вам не спало на думку, що він божевільний — оцей її брат?

— Ні, ніколи не спадало.

— Мені так само. Досі я вважав його за цілком здорову людину, а тепер мені здається, що на нього — чи, може, на мене — слід надягти гамівну сорочку. Невже я такий поганий? Ви живете зі мною кілька тижнів, Ватсоне. Скажіть-но щиро! Що може завадити тому, аби я став добрим чоловіком для коханої жінки?

— Як на мене, ніщо.

— До мого становища в світі він не може мати претензії, — отже, річ у мені самому. Що він має проти мене? Я ніколи в житті не образив ні чоловіка, ні жінки. А він мені й пальцем торкнути її не дозволяє.

— Отак він і сказав?

— Еге ж, і ще дещо крім цього. Кажу-бо вам, Ватсоне, я знаю її лише кілька тижнів, але з першого погляду відчув, що вона створена для мене; і вона... вона теж — їй було добре зі мною, ладен заприсягтись! Світло жіночих очей промовляє краще за слова. Але він ніколи не дає нам залишитися наодинці. Тільки сьогодні мені випала нагода перекинутися з нею кількома словами. Вона рада була зі мною зустрітися, та не для того, щоб говорити про наше кохання, — ні, якби була на те її воля, вона й мене змусила б замовкнути. Торочила тільки одне: тут небезпечне місце, вона не заспокоїться доти, доки я не поїду звідси. Я сказав, що після того, як зустрів її, не виїду звідси нікуди, а якщо вже вона так хоче, нехай їде разом зі мною. Одне слово, я до неї посватався, але вона не встигла навіть відповісти мені, бо її братусь налетів на нас, мов божевільний. Він аж побілів з люті, а його бліді очиці палали гнівом. Що я собі дозволяю? Як я смію залицятись до неї? Таж я їй такий огидний! Чи не думаю я, що баронетові все дозволено? Якби він не був її братом, я знав би, що йому відповісти. А так я тільки сказав, що ніякої зневаги в моїх почуттях немає, що я все-таки матиму честь колись назвати його сестру своєю дружиною. Але з того нічого не вийшло, і врешті я теж розпалився, — а цього не слід було робити, бо вона стояла тут-таки, поруч. Після того він пішов геть — разом з нею, як ви й самі бачили, а я залишився сам, украй спантеличений. Скажіть мені, що все це означає, Ватсоне, і я буду вдячний вам довіку!