Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2». Краткое содержание книги:
Цей том — другий із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.
Я спробував це так чи інакше пояснити, але, правду кажучи, не менш розгубивсь і сам. Титул нашого друга, його багатство, вдача, вік, зовнішні риси — усе свідчить на його користь, і я не знаю за ним нічого поганого, крім фатуму, що тяжіє над його родиною. Дивно, що його залицяння були так різко відкинуті, й до того ж без усякого огляду на бажання самої леді; дивно й те, що сама вона так байдуже це сприйняла. Проте наші сумніви ще того ж таки дня розвіяв сам Степлтон. Він з’явився до нас, просячи вибачення за грубощі, довго розмовляв із сером Генрі в кабінеті, і сварка минулася — ми дістали запрошення пообідати в Мерипіт-Хавсі наступної п’ятниці.
— І все-таки я й тепер не сказав би, що він не божевільний, — мовив сер Генрі. — Я й досі не забуду його очей, коли він накинувсь на мене вранці; але мушу сказати правду, що його щирість не викликає сумніву.
— А чи пояснив він вам свою поведінку?
— Сказав, що сестра для нього — все. Це природно, і я радий, що він знає їй ціну. Все життя вони прожили разом, і, якщо йому вірити, то інших друзів у нього немає, отож переспектива розлуки страхає його. Він каже, що не розумів моїх почуттів до неї; а коли побачив нас на власні очі і подумав, що сестру можуть відібрати в нього, був такий приголомшений, що не знав, що говорить чи робить. Він дуже шкодує за тим, що сталось, і визнає, як це нерозумно — думати, що можна все життя тримати біля себе таку гарну жінку, як його сестра. Коли вже їм судилася розлука, то нехай це буде краще через мене — їхнього сусіда. Але хоч там як для нього це тяжкий удар, і навряд чи він зуміє швидко з ним примиритись. Проте він нітрохи не перешкоджатиме нам, якщо я пообіцяю, що протягом найближчих трьох місяців мовчатиму про своє кохання й задовольнятимуся лише дружбою леді. Я пообіцяв, і на тому все скінчилося.
Отак розкрилася одна з наших маленьких таємниць. А намацати дно в тій трясовині, де ми брьохаємося, — річ непроста. Тепер ми знаємо, чому Степлтон так недоброзичливо ставився до залицяльника своєї сестри — навіть до такого достойного, як сер Генрі. А тепер я торкнусь іншої нитки, яку мені пощастило витягти з цього заплутаного клубка, — таємниці нічних ридань і заплаканого обличчя місіс Берімор, загадкових прогулянок ключника до вікна, що виходить на захід. Привітайте мене, любий мій Холмсе, й скажіть, що ви не зневірились у своєму помічникові, — довіру, яку ви мені виявили, пославши мене сюди, цілком виправдано. Щоб з’ясувати всі ці речі, знадобилася одна ніч.
Я пишу «одна ніч», але краще буде сказати «дві ночі», бо першої ми нічого не довідались. Ми з сером Генрі просиділи у нього в кімнаті трохи не до третьої години ночі, але не почули жодного звуку, крім вибивання годинника над сходами. Це нудне чатування скінчилася тим, що ми обидва заснули в своїх кріслах. Невдача, однак, не збентежила нас, і ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі, прикрутивши ґніт у лампі, ми сиділи, мовчки смалячи цигарку за цигаркою. Час спливав надзвичайно повільно, але ми відчували себе терплячими мисливцями, які чатують на дичину біля пастки. Пробило годину, другу, й нам уже хотілося все облишити, аж тут нашу втому наче рукою зняло, і ми випросталися в кріслах. У коридорі зарипіли мостини.
Ми почули, як хтось пройшов повз нашу кімнату й потихеньку віддалився. Баронет обережно відчинив двері, й ми вирушили навздогін. Незнайомець уже встиг пройти галерею, а в коридорі було зовсім темно. Крадькома ми дійшли до протилежного крила. Там перед нами промайнула висока постать чорнобородого чоловіка; плечі його сутулились, коли він навшпиньках ступав коридором. Ось він прослизнув у двері; свічка на мить осяяла їх, а потім у темряву коридору впав тоненький жовтавий промінець. Ми наближалися до нього, намацуючи ногами кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босі, і все-такі старі мостини рипіли й стогнали під нашою вагою. Часом мені здавалося, що нас неможливо не почути. Але, на щастя, цей чоловік справді недочував, і до того ж він був надто заклопотаний. Опинившись нарешті біля дверей, ми зазирнули до кімнати й побачили, як він стоїть біля вікна зі свічкою в руці, притулившись блідою щокою до шибки, — так само, як я бачив його позаминулої ночі.