Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Вартуючи на стрімкій дерев’яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень, ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях.
Очей не відривали, щоб не проґавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни.
Коли ген-ген на границях землі української з’являлись перші загони ворога — ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі — свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах, — і ось так, за годину якусь всенька Україна за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома й люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб — і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши будь-яке майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Московщину, щоб не вскочити, крий боже, в халепу — в полон, у рабство чи в обійми смерті…
Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі.
Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розґнітили десь далі, аж за могилою, щоб, не дай боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить.
Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою.
Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв’язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п’ять, таких же, на них — іще три, ще вище — дві, а нагорі стирчала бочка порожня — без верхнього й без нижнього дна — задля тяги повітря, а в ній була сама лише залізна перекладка з довгою вірьовкою, що з неї звисав товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі.
Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…
Але ні! Про це страшно було навіть подумати.
Та Михайлик думав зовсім не про це.
І раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликові нашому, що й боже ти мій.
Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. І от…
Він завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.
Він вважав себе не дуже й сильним. Але в гніві забував і про це.
Він вважав себе й несміливим. Але спересердя не тямив і цього.
Він вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував і про це.
Забув і зараз, бо розсердився, розгнівався, аж самому стало страшно.
І спитав:
— Чого регочеш, Пилипе?
— І тобі хочеться? — відповів запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.
— А я не вмію.
— Реготати?
— Він за все життя ні разу й не всміхнувся, — сумно мовила Явдоха. — Наче наврочив хто.
— А ось я його зараз… розсмішу! — І Пилип хутенько став перегортати сторінки своєї книги, маючи, видно, замір щось смішне читати.
— Не зумієш, — усумнилась Явдоха.
— Аж ось! — не зваживши на Явдошин сумнів, буркнув Пилип-з-Конопель і, пересівши до самого вогню, бо вже стемніло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоїсь чужинної мови, і справді, там було чимало кумедного й смішного, бо слухачі, захоплені веселими пригодами французьких мандрівних акторів, хто сміявся, а хто й реготав.
Жоден м’яз не ворухнувся тільки на молодому, без єдиної зморшки, обличчі Михайлика, яке не знало ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса, — анічогісінько.
Пилип здивовано дивився на Михайлика, — він досі й не бачив таких, що здужали б не посміхнутись над тими пригодами, про які зараз читав, і він мовив до матінки:
— Я все одно вам колись його насмішу-таки, неню, — і в прикрім збентеженні закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачі й не від того були б — послухати ще трішки.
— Що за книга? — спитав, ще й не досміявшись, Козак Мамай, бо він те діло вельми полюбляв — гуртом пореготати досхочу, до сліз, до кольки в боці. І він простяг по книжку руки: — А ке сюди! — і, взявши, прочитав на чільній стороні не наські слова: «Поль Скаррон. Комічний роман»…