Аеніль

Минуло чимало часу, всі почали виходити на вечерю, а Нітетіс не поверталася. Зрештою, зала спустіла і в ній залишилися лише Аеніль і майстер Елітіс. Дівчина не знала, що робити — чи йти з усіма, чи ні. Зрештою, турбота про подругу подолала сумніви і вона рішуче підійшла до майстра.

Що ж це таке, що навіть батько Нітетіс не поцікавився, куди вона подалася, а спокійно пішов з усіма на вечерю.

— Де Нітетіс? — наполегливо запитала Аеніль.

Майстер не відповів. Натомість він повільно підвівся й уважно подивився на Аеніль.

— Де вона?! — наполягала Аеніль, хоч від погляду майстра їй було не по собі.

— Ходімо, — спокійно мовив той і повернувся до виходу.

— Куди? — з похололим від страху серцем тихо перепитала Аеніль.

Вона багато чула про всілякі темні клани і організації, що існують в Академії і до яких входять мало не всі викладачі.

— Ти ж збираєшся у свою кімнату? Я тебе проведу. Чи, може, хочеш таки на вечерю? Тоді поспішай, бо спізнишся.

— Е… ні… — Аеніль відлягло від серця. — А ви туди йдете? До наших кімнат?

— Так. Мені потрібно в учительську.

— А…

І Аеніль пішла за майстром. Хоч вона і побоювалася його трохи, але все ж таки краще йти з ним, аніж самій.

Деякий час вони йшли мовчки, потім Аеніль набралася сміливості і повторила своє питання:

— То куди ви відправили Нітетіс?

Майстер зупинився, знову уважно глянув на дівчинку. Потім озирнувся пустими коридорами, де вони стояли, поклав руку на її плече, схилився і тихим, стомленим голосом промовив:

— У мене до тебе є одне прохання, Аеніль.

Дівчинка рішуче звільнилася від руки чоловіка і тихо перепитала:

— Яке? — Її дратувало, що їй не відповідають на питання, але тон майстра заінтригував.

— Ніколи, чуєш, ніколи не задавай подібних питань Нітетіс. Не запитуй у неї, куди вона ходить і що робить. Не питай про ронейців і все інше, ти сама знаєш про що. Не треба ятрити її рани, вони у неї й так заглибокі.

Аеніль не знайшла, що сказати, але опустила погляд. Вона почувала себе винною. Можливо, через нещодавнє розпитування Нітетіс, можливо, через щось інше.

— І мене теж можеш не питати, бо я не відповім. Є речі, які тобі краще не знати.

Майстер повернувся і пішов далі. Аеніль побрела за ним.

Біля входу до кімнат учениць відділення алхімії майстер попрощався з нею і пішов до сходів. Аеніль зайшла у вітальню. Було пізно і тут майже нікого не було. Лише двоє старшокурсниць про щось перешіптувалися у куточку. Вони зміряли Аеніль зневажливим поглядом і продовжили розмову.

На виході з вітальні до коридору з кімнатами Аеніль вклякла. До неї долинула тиха мелодія, така чарівна і знайома. Зі зляканим й одночасно радісним виглядом вона побігла до своєї кімнати. Там справді була Іно. Сиділа на підлозі біля дверей із Сяйвом у руках. Її очі повернулися у бік Аеніль, і та побачила, що дівчинка плаче, до того ж уже давно.