Аеніль

Нечасто вдається поговорити з нею. Навіть кількома словами обмінятись. Але й це коштує дуже дорого. Бо потім доводиться страждати — чи цікаві ці розмови для неї? І напрошується відповідь, що швидше «ні», ніж «так».

У неї зовсім немає серця. Як і у більшості тут. Деякі її слова по-справжньому лякають мене. Я в цьому майже нічого не розумію, але її захоплення і мрії такі дивні. І моторошні.

Я намагаюсь знайти якийсь шлях до неї. От тільки з кожною спробою надія тільки слабшає.

Цього тижня мені не вдалось навіть побачити її. І я розумію, що нині моє життя без неї втрачає сенс. Хочеться з кимось поділитись цим. Але я не можу розповісти все навіть тим, кому повністю довіряю. Не тому, що боюся втратити свої таємниці. Все, що стосується її, — безцінне, і я не хочу ділитись цим. Не хочу, щоб між нами, чи навіть поряд, ставав ще хтось. Знав про це. Але самому не вдається розібратись, попри всі знання і роздуми.

Я берусь за сотні справ, але все валиться з рук і нічого не виходить. Потрібно готувати препарати для іспитів з алхімії. І треба виконувати обіцяне Ордену — підготувати кімнати для його перебування.

Учні й учениці не дають спокою. Тим більше інші викладачі. Академія схожа на якийсь бридкий вулик, сповнений набридливих істот. Так хочеться вирватись звідси, покинути це все, виїхати назавжди. Кудись подалі від людей, але щоб залишилася можливість бачитися з нею. Але я боюсь. Боюсь, що вона не та…».