Аеніль
- Автор: Кузьменко Дмитро Федорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 978-966-10-2002-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Аеніль». Краткое содержание книги:
У школі свої традиції, звичаї і правила, не всі з яких відомі стороннім. Тиха, сором'язлива і невміла у чарах Аеніль стикається з небезпечними істотами, забороненими чарівницькими експериментами, таємними спілками учнів і викладачів, смертельними чарами, плетивом змов і підступів, расовою та становою нерівністю.
Чи зможе вона усупереч усьому гарно вчитися, знайти друзів, пережити кпини однокласників, вберегти свою сестричку Іно?
Це була викладацька частина замку. По обидва боки коридору знаходилися двері до кімнат викладачів. Несподівано одні з них заскрипіти й відчинилися. Аеніль відсахнулася, утім звідти ніхто не вийшов. Вона підійшла ближче і зазирнула всередину. У кімнаті нікого не було. З вікна дув сильний протяг, що розвіював навіть важелезні гардини.
Кімната була дуже маленькою і вщерть заставленою різним мотлохом, коробочками, пляшечками, стосами пергаменту й книгами. Мабуть, усі покої викладачів такі захаращені. Проте щось у цій кімнаті надавало їй затишності і привабливості. Аеніль не хотілося звідти йти.
Різкий порив вітру відкрив двері шафи й скуйовдив стос пергаменту, що там лежав. Один з листів випав і плавно опустився біля ніг Аеніль. Вона його підняла і збиралася покласти на місце, але в коридорі почувся якийсь шум, і дівчина швидко вибігла з кімнати, сховавши пергамент у кишеню мантії.
Кілька хвилин Аеніль простояла у порожньому коридорі, але в кімнату повернутися не наважилася. Тому причинила двері, відкриті протягом, і попрямувала до сходів.
На концерт вона мало не запізнилася, прийшла перед самим початком. Викладачка музики зустріла її біля входу до зали і сердито провела до кімнати, де очікували свого виступу учні.
— Я й не помітила, куди ти зникла, — стривожено прошепотіла Нітетіс. — Я дуже переживала, як би ти не заблукала, але майстриня заборонила мені йти тебе шукати.
— Та нічого, я просто не туди звернула, — виправдувалася Аеніль.
— Тихо! — гаркнула викладачка і вийшла на сцену оголошувати першого учасника.
Аеніль підійшла до завіси, що відгороджувала бічну кімнату з учнями від сцени, і зазирнула у щілинку. Вона все ще не втрачала надію, що її батьки прийдуть. Однак, швидко оглянувши напівпорожню залу, зі смутком опустила очі. Там було немало знайомих їй викладачів і службовців. Але батьків вона не побачила. Був там і батько Нітетіс, лисуватий викладач історії Ери, і такий же лисуватий її старший брат Зенон, що навчався в магістратурі. Ще кількох викладачів вона знала в обличчя, а кількох службовців, мабуть, послів, бачила у батьків. Її дуже здивувала присутність у найдальшому кутку майстра Евагора Елітіса. Дівчинка й не знала, що в нього є якісь родичі серед учнів.
Аеніль відійшла углиб кімнати, коли Нітетіс, що виступала першою, вийшла на сцену із червоними від хвилювання щоками.
Аеніль сіла в найдальшому кутку кімнати і спробувала пригадати свою композицію. Вона мала виступати однією з останніх, тому треба було чимось зайняти час, аби дарма не хвилюватися.
— Нітетіс Зевксідем, учениця першої групи першого курсу відділення алхімії. Виконає фрагмент «Місячне сяйво» з опери «Ліміада» Арта Герцога, — прозвучав гучний голос майстрині Іветт.
Коли залунала приємна мелодія фортепіано, Аеніль розслабилася і заплющила очі. Дівчина сперлася об стіну, але щось врізалося їй у бік, і вона згадала про пергамент, що підібрала у тій кімнаті.
Аеніль переконалася, що ніхто з учнів не звертає на неї увагу — всі зосереджено поглядають на сцену — і обережно витягла пергамент з кишені. Хоч куточок, де сиділа дівчина, був темний, світло від факела достатньо освітлювало лист. Схоже, це був запис зі щоденника:
«72 дня осені, п'ятниця, П. Е. року 1587.
Академія
Не знаю, що робити далі, і чи робити щось взагалі.
Прагну зрозуміти її, але це так складно… Майже неможливо.
Щотижня я бачу її, розмовляю з нею, але все залишається незмінним. Я не можу зазирнути всередину. А зовнішність звичайна, нічого особливого. Та щось же притягує мене? Тільки я не можу заглянути у неї так глибоко, як мені необхідно. Буває, здається, що вдалось — я чую окремі фрази, помічаю вираз обличчя… Але чи насправді це так?
Іноді з’являється жахлива думка, що я нічого не бачу, бо там нічого немає. Від цього стає холодно і сумно на душі… Я знаю, що такого не може бути. Однак тоді закрадається інша думка — раптом там є те, чого мені краще не знати…