Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Юнаки з вогненної печі
Юнаки з вогненної печі - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Юнаки з вогненної печі

Электронная книга - «Юнаки з вогненної печі». Краткое содержание книги:

ШЕВЧУК ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 20 серпня 1939 року в м. Житомирі. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету. Прозаїк, перекладач, драматург, історик. Автор кількох десятків книг художньої прози, літературознавчих творів, історичної монографії “Козацька держава”. Письменник франківської працездатності. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, Олени Пчілки, О. Копиленка, ряду журналів. Мас звання Заслуженого діяча для польської культури. Твори перекладалися на двадцять одну мову народів світу.
1 ... 30 31 32 33 34 35 36 37 38 ... 83
Перейти на страницу:

— Добчинський,— поправив я, принаймні ця помилка свідчила, що діккенсівський тип чудово розбирався в літературних героях.

Лариса тимчасом розв’язала пакунка й витягла заводного зайця.

— Ах, який милий! — сплеснула вона в долоні, хоч заєць був зовсім не милий — якесь кострубате чудисько з понурою фізіономією. Накрутила іграшку й пустила на підлогу. Заєць скакав і бив лапками з металевими тарілочками, пичка залишалася похмура, очі були зашиті глибоко — це створювало враження суворої зосередженості. Лариса сміялася й косила на мене оком, і я навіть розумів чому: сам був у той мент схожий на того зайця, хіба що не скакав і не бив металевими тарілочками. Більше того, мені здавалося, що Лариса хвилюється, ніби ефект моєї зустрічі із діккенсівським типом, а її рідним татусем, не так тішив її, як турбував,— ефект же виявився для мене разючий, і я перебував у напівзапамороченому стані; відверто кажучи, мені відразу ж захотілося з цього дому піти. Але ще тримався й роззирнувся по кімнаті: посередині стояв повний страв стіл, височіли пляшки, але не він мене зацікавив, а фортепіано в кутку: хто на ньому грає? Мабуть, не Лариса, принаймні ні разу мені в тому не хвалилася. Фортепіано, до речі, було розчинене, очевидно, на ньому тільки-но грали, можливо, марш чи туш на честь іменинниці. Біля мене опинилася Ларисина мати, її подоба в старшому віці; очевидно, пильно за мною стежила.

— Любите музику? — спитала тим-таки голосом, що і в Лариси, тільки поважнішим і трохи нижчим.

— По-дилетантському,— сказав я, а що вона ледь-ледь звела брови, я виснував: не зрозуміла мене, тому й додав: — Слухаю, але не граю.

— Може бути й так,— сказала зверхньо й відійшла, гордо звівши голову, ніби відбула примусову балачку з дикуном чи принаймні парвеню. Нічого дивного, парвеню я й був, хоч у мені й текла частина забутої дворянської крові.

Лариса клопоталася біля столу, а я був серед цих чужих людей самотній мов палець. Окрім того, не міг отямитися й від зустрічі із діккенсівським типом — відчуття недовідомої небезпеки супроводило мене, тим більше, що тип за мною пильно стежив десь приблизно так, як вуж за жабою, яку знамірився конечно ковтнути. Мій погляд упав на миршавого й прищавого юнака. Той так само самотньо сидів на стільці в кутку й переглядав польський “Film”. Я підійшов до нього.

— Читаєте по-польському? — спитав.

— Дивлюся ілюстрації,— хихикнув юнак.

— Є на що подивитися?

— Є,— сказав юнак і підморгнув.— Бабки шо нада!

— Лялю, заграй,— сказала жінка із видовженим, як у коня, обличчям, біля неї сиділа її подоба, також молодша, і яка аж ніяк не подобала на ляльку, швидше навпаки. Дівчина поманіжилася, тоді різко встала, аж рипнув стілець, і рушила до фортепіано; я жахнувся, які в неї грубі литки, біля сухорлявого тіла вони надто кидались у вічі. Дівчина грала, тупо б’ючи пальцями об клавіші елементарні фортепіанні вправи, а коли закінчила, всі радісно забили в долоні, окрім мене й діккенсівського типа, який ні на мить не відводив від мене погляду.

— Тепер ти, Ларисо! — сказала її мати, очевидно, тут розігрувався парад чи ярмарок наречених. Але Лариса затялася, грати вона не бажала, бо я сидів на стільці із косо скривленим лицем, а вона цього не могла не помітити. Висновок із цієї comedia міг бути один: Лариса грала не ліпше від Лялі, але не мала мужності це продемонструвати, тим більше, що на неї зирить кочегар-інтелектуал.

— Ну, гаразд,— насупилася Ларисина мати.— Може, й справді, це зараз зайве. В тебе все готове?

— Готове,— сказала Лариса, вона була трохи надутенька і майже не дивилася на мене, очевидно, щось у її розрахунках не спрацювало.

— Прошу до столу! — урочисто проголосила мати, і всі юрмою посунули до столу. Лариса сіла на почесному місці, з правої руки від неї примостився діккенсівський тип, з лівої — її подоба в старшому віці, біля мене посадили оту Лялю з її катастрофічними литками і юнака, який напевне хворів на сексуальну затурбованість — мені все це видавалося примарним і не тому, що тут щось особливе відбувалося, так святкували всі, я також, а тому, що на мене напливала така хвиля думок, які треба було логічно виладнати, аж я був ними поглинутий, однак не міг зібратися, врівноважитись і зосередитися.

— Вам покласти салату? — спитала ніжно Ляля, притискаючись своєю важкою ногою до моєї.

— Будь ласка,— сказав я, відсовуючи ногу.

— А бурячка? — вона знову притислась до мене ногою.

— Бурячка не треба,— мовив я, відхиляючи ногу, але її не було куди відхиляти, і Ляля з торжеством налягла сильніше.

— А шпротиків? Вони такі апетитні, хі-хі!

Горілку в моєму кінці розливав чоловік, на якого я тільки тепер звернув увагу, він був козлоподібний: дрібні кучері, що обсіли голову велетенською шапкою, довгий ніс і вузьке підборіддя; очевидно, це був Лялин тато. Третя річ, якою мені довелося сьогодні вразитися: всі ці люди говорили українською мовою. Але не міг і цього гаразд осмислити, бо Ляля, як тільки ми випили й закусили, відразу ж почала навального допита.

— А це правда, що ви працюєте кочегаром? — спитала не без єхидства.

— Правда,— сказав я.— В цьому будинку.

— А звідки знаєте Лариску?

— Ми з нею однокласники.

— Неправда, це я з нею однокласниця.

— Ми з нею познайомилися на танцях,— зітхнув я.— У парку.

— Неправда,— мовила Ляля.— Вона на танці ходить із Толиком.

— То я Толик і є.

— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.

— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.

— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?

— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.

— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.

— А це ж чому?

— Кочегар не скаже “екстремальна ситуація”. Покласти вам печіночки?

— Будь ласка,— згодився я.

— А голубчика?

— Будь ласка,— сказав я.

Козлоподібний знову налив горілки. Діккенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тимчасом барвисто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?

— Це ваш батько? — спитав я, коли проголошення тосту закінчилося.

— Правда, я на нього схожа? — розцвіла Ляля.

— Як дві краплі,— зіронізував я,— хоч, по-моєму, ви більше схожі на матір. А чому не прийшов Толик?

— Ну, це зрозуміло,— хихикнула Ляля.— Двох кавалерів не запрошують.

— А я, до вашого відома, зовсім Ларисі й не кавалер.

— Правда? — засвітила до мене кокетно очима Ляля, а її нога просто розчавлювала мою об ніжку стільця.— Але ні, ви мені ще й слова правди не сказали.

Але в мене не було й найменшого настрою гратися з нею хоч словами.

— Навіщо вам та правда? — спитав я.

— Бо Лариска останнім часом стала така потайна. А я ж її подруга,— просто сказала Ляля.

Хлопець біля мене, той, що, здається, хворів на сексуальну затурбованість, пив і їв з такою пожадливістю, ніби його рік тримали в клітці на сухому хлібові. Він швидко осоловів, почав на стільці розхитуватися й дивився перед собою олив’яними очицями. Лариса мала цілковиту рацію, народ у неї зібрався нудний.

Зрештою, зробили перерву, я вийшов на балкон і закурив: хотілося трохи побути на самоті. Але це мені не вдалося — на балкон виперся прищавий молодик. Подивився на мене понуренько й попросив закурити. Я вгостив.

— Слухай, ти до кого тут клинці підбиваєш: до Лариски чи до Лялі? — Він знову понуренько на мене зирнув.— Ляля моя дівчина, пойняв?

— Ну, й чудово,— сказав я.— Дуже з того радий.

— І ти до неї там не тулися й не загравай.

1 ... 30 31 32 33 34 35 36 37 38 ... 83
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)