Юнаки з вогненної печі

Отака візія явилася мені в дорозі зі Львова до Житомира. Я дививсь у вікно, у сутінки, що покривали землю, на пожухле золото придорожніх дерев, від яких віяло густим тлінним духом, що пробивався крізь шибки до мене; над полями висів серпанок, і від того все м’яко й загадково розмивалося. І стало на душі в мене просторо, вільно й затишно. З пильною увагою вдивлявся я в ті поля, і мені здавалося, що там відбувається якась таємна робота. Хвилі присмерку клубилися, похитувалися, збивалися, в одному місці густішали, а в іншому рідшали — я бачив неозоре поле, наповнене піврозмитими постатями: он у глибині їхало військо з гетьманом на чолі; он зупинилися люди-велетні, біля них менші й малі; он плаче над трупом свого рятівника Мельхиседек Значко-Яворський, молитовно знісши над головою руки; он зводяться будівлі, а інші руйнуються; он відбувають таємну вечерю львівські братчики; он пливе галера з прикутими до весел веслярами; он копають люди землю, а інші її орють; он табуном женуть невільників; он дівчина стоїть, звівши руки, й помалу перетворюється в палахкотючу тополю, і тополя горить, як велетенська свічка; он ідуть косарі з косами за плечима, а їх чекають матері біля вишневих, так само збагрянілих дерев; а он і вона сама, цариця-смерть, що косить цей люд і сміється голим черепом; он грають весілля, і весільний поїзд несеться, повитий хмарою диму; он купа дітей, що осідлали кийки або ж ганяють ключкою колеса; он похорони й розтягла за ними процесія; он дві шереги людей: одні стоять із закрученими дротом руками, а інші стріляють їм у потилиці. Туман хитався, скручувався, димів, змінював форми й обриси, а я прикипів до вікна і не міг від тих видив відірватися, а може, це так розгулялася моя нестримна юнача фантазія? Мені було просторо, більно й затишно, і я їхав у темному автобусі, що вимацував шлях двома пучками світла, а ми, пасажири, тимчасово з’єднані між собою, покрилися якимсь дурманливим покривалом, всі ми повідкидали безживно голови на сидіння і ніби пробували в телепатичному сеансі, кожен бачив свої видива, а всі разом потрапляли в стан прострації чи несвідомості, а може, над нами пролітав віщий птах, і ми здобували особливу здатність бачити й відчувати, бо всі ми були пущені в життя силою неповторного випадку, і самі раз назавжди неповторні. А може, й повторні, може, ми існували в інших часах, здобували нову оболону, нове тіло, духом же лишаючись ті ж самі. Думав про те, бо мені в тій мандрівці випало пережити ще одну візію, і це сталося, коли автобус проминув відсунутий у глибину алеї, освітлений ліхтарем старий дім, видиво якого мене раптом зворушило, ніби я знав цей дім, бо то був той-таки, як уявилося мені, із дерев’яними сходами, що вели на другий поверх, і там була чудова світла кімната, а внизу сиділа старенька жінка й розкладала пасьянс, а в глибині однієї з долішніх кімнат стояло фортепіано, освітлене свічками в канделябрах, і жіноча напіврозмита постать грала етюди Шопена, звуки втягувались у сходову кліть і виразно долинали до мене, а я лежав на нерозстеленому ліжкові й мріяв про сусідку із сусіднього помістя, яку щойно відвідав. Там мене пригощали чаєм із агрусовим варенням, домашнім сиром, политим сметаною й тим-таки варенням, а дівчина на прощання подарувала мені першого поцілунка й, перестрашена, впекла, а я потім ішов польовим путівцем і пив на повні груди запахи полів та дозрілого хліба, і було мені ясно на душі й тепло, а ці звуки, що втягувались у сходову кліть, ніби повторювали мені ті слова, які я сьогодні сказав і які було сказано мені. Внизу готувалася на кухні вечеря, стукотіли тарілками, а на стіл уже простелили білу скатірку, попросивши тітоньку прибрати карти. І тітонька сиділа на різьбленому стільці, смішно ображена й неприродно випростана, а я спускався дерев’яними сходами, повний фортепіанових звуків і сентиментально настроєний. Сестра перестала грати, задула свічки і опустила покришку фортепіано. Встала й повернулася до мене, в неї було бліде, прекрасне й смутне обличчя, бо вона була закохана в брата тієї дівчини, в яку був закоханий я, але безнадійно. Отож вона страждала, а я тріумфував. Зі своєї кімнати вийшов батько, одягнений до вечері; в нього — французька борідка, побита сивиною, й пишне, також сиве волосся. Мати стояла біля столу й порядкувала; у свічниках горіли свічки, і химерні кошлаті тіні ходили по стінах...