Юнаки з вогненної печі

23

Але це ще не кінець цієї історії. Мене несподівано викликали в домоуправління, власне ЖЄК, бо ми належали цій організації, і я відразу ж відчув, що це неспроста. Начальником у нас був відставник, людина із обличчям, ніби сокирою тесаним, із могутнім носярою і напрочуд круглими очками під густими бровами — такі очка називають “колючими”. Розпорядження начальника передала мені маленька, сухенька, зморщена жіночка, яка бозна-що робила в домоуправлінні, але на мене вона подивилася з таким жахом, що я миттю зметикував: у них, певне, побував чорний ангел, який, річ певна, говорив не з нею, але в неї надто гострий носик, щоб не совати його куди треба й не треба; очевидно, переді мною стояв спеціаліст із підслухів, але доброхітний і який працював на себе, а не на певні морочні інституції.

— Що він від мене хоче? — спитав я.

Саме завантажував піч і здійняв досить-таки вугільного пилу, бо її очі затріпотіли, гострий носик, що любив устромлюватися куди треба й не треба, наморщився, і вона так голосно й тонко чхнула, що те чхання, наче м’ячик, пострибало по сірих, а, властиво, чорно-сірих стінах мого сутерену.

— На здоров’ячко,— сказав я.— То що він од мене хоче?

— Цього мені не було сказано,— відповіла категорично жіночка.

— А ви як думаєте?

— А мені думать на службі не положено,— мовила жіночка.

— То зараз іти чи завтра?

— Зараз уже начальника нема.

— Добре, прийду завтра. Але зміна у мене о п’ятій. Скажіть, після п’ятої прийду.

Жіночка продовжувала стояти. Дивилася на мене, ніби я був бронтозавр чи принаймні їв живих дітей.

— Він сказав, щоб ти прийшов удень,— мовила вона, проїдаючи мене очима.— Бо його після п’ятої на роботі вже нема.

— Не можу покинути робочого місця,— сказав поважно я.

— Він сказав, що нічого з твоєю пічкою не зробиться.

— Ну да, не зробиться. Погасне, а я відповідай. Скажіть, що прийду післязавтра.— А коли йому так уже пече, то хай сам прийде.

— Це щоб начальник ішов до тебе, молокососа? — вражено зойкнула жіночка.

— Не він мені потрібен, а я йому,— мовив і знову зняв стільки куряви, що жіночка схопилася за носа, щоб знову не чхати.

Хотів, щоб вона пішла, але вперто продовжувала стояти.

— Він сказав, щоб прийшов завтра,— категорично відчеканила вона.

— То хай присилає підміну,— буркнув я.— Робочого місця я не покину.

Розмова була ідіотична, бо до управління було два кроки, і я між засипкою палива вільно міг туди скочити. Але я уперся.

— Значить, не прийдеш? — загрозливо спитала жіночка, вона й досі, бідолашка, не могла відірвати від мене погляду.

— Я сказав!

Ще трохи потопталася, озирнула сутерен, ніби це було відділення пекла, в яке після смерті конечно мала потрапити, махнула сухенькою, схожою на жаб’ячу, лапкою й пішла. Я, звичайно, повівся дещо визивно, але настрій у мене останнім часом, особливо після того “суду” над Ларисою, і в цьому треба признатися, був жахливий. Це значило, що вже ніколи не підійде до мене, коли я сиджу на лавочці й дивлюся, смалячи, на розлив осінніх барв, ніколи не поведемо ми грайливо-зачіпної розмови, ніколи не називатиме вона себе моєю подружкою, хоч подружкою моєю вона так і не стала, і не сидітиме біля мене в час вечірніх баляндрас чи пристрасних Славкових політичних монологів. Думка про це доводила мене до шаленства, але тут-таки в мені з’являлася протягла смутна нота (це як музика з “Поеми екстазу” Скрябіна), яка глушила моє шаленство, переливаючи його в покірливий смуток.

Після ж цього відвідання настрій мій змінився: а що, коли Лариса з помсти нас продала? Як вона тоді сказала: “Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно!” Ця фраза випливла в мені, ніби підсвічена ліхтарями. Чи недоладно була побудована, чи під нею був глибший зміст? Це могло означати, що дівчина мала змогу нас продати, але була зв’язана клятвою й не зробила цього. Зараз вона клятвою не зв’язана, на нас люта, бо ми її категорично, а може, й несправедливо від себе відкинули, отже, здобувала над нами певну владу. Здається, ми тут учинили нерозважно — і того, що вона знала, здається, було досить для витворювачів злочинців, щоб сколотити із нашої напівдитячої вибаганки, отого братства, антирадянську організацію. Якось це нам раніше не приходило в голову.